У них є свій “Закон”, “Кобзар” та погляд на історію України. Вони знають, що “Розмір має значення”, а ще як приготувати “Приворотне зілля” і чим можна підживити кохання. Від них не приховаєш, про що пишуть секретарки великих босів у своїх щоденниках… Вони “люблять українок”, закликають усіх чоловіків їх регулярно любити і переконані, що під час війни важливо кохати. А свої дорослі музичні розмови порівнюють із повільним сексом, яким потрібно вміти насолоджуватися. Вони – видавці, письменники, виконавці та найвідоміші брати-близнюки України Віталій і Дмитро Капранови.

Чим їх приваблює Рівне, про що мріють, як почали співати дорослу музику, чому українські жінки найкращі та для чого їх регулярно любити — про це та інше брати Капранови розповіли у відвертому інтерв’ю.

«Любіть українок» – порада від братів Капранових

– Де, окрім концертів, можна почути композиції у вашому виконанні?

Віталій: У нас це часто запитують. Кажемо, що на сайті SoundCloud. Та люди хочуть не просто пісні, а щоб там були записані й наші розмови. А як це можна записати? Це ж народжується у залі, коли ти бачиш навколо усміхнених людей. Ти від них заряджаєшся і виходить експромт перед піснею. Все це зв’язується в єдине ціле із піснями. Довго думали над тим, який це жанр. І вирішили самі придумати назву – «кобзареп». Від назви музичного інструменту та, власне, речитативу, який використовують для виконання репу.

– Хто автори тих пісень, які входять до Вашої концертної програми «Любіть українок»?

Віталій: «Любіть українок» – це наш вірш. Автором інших поезій є Сергій Татчин із Вінниці. Також серед творів, які ми виконуємо, вірші Тараса Шевченка. Так, наприклад, минулого року до 200-річчя від дня народження Кобзаря Національна радіокомпанія звернулась до нас із пропозицією зробити сучасні пісні на вірші Шевченка. Хотіли щось оригінальне. Ми довго над цим думали і згадали про блюз. А як кажуть, блюз – це коли добрій людині сумно. Гляньте на “Кобзар” Шевченка – це ж чистий блюз, коли добрій людині було сумно. Відтак, ми зробили блюз на його вірш “Думи мої”.

– Раніше братів Капранових знали лише як письменників. Як сталося, що ви взялися за музику?

Віталій: Це цікава річ. Писали музику ми вже давно, ще з юності. Заробляли концертами на дорогу додому. А пізніше ми усвідомили – молодь, а це переважна більшість нашої аудиторії, постійно ходить із навушниками. Як тепер кажуть, якщо дівчина витягла під час розмови із тобою навушник із одного вуха – ти їй цікавий, якщо із обох – це вже любов. І ми зрозуміли, що єдиний шлях до них – залізти із середини, через ці дротики у вуха. Це по-перше. По-друге, ми 15 років закохуємось в українську поезію, відкриваємо її для себе. Сучасна поезія цікава, лірична, різноманітна, гумористична. Тож ми подумали, що найкращий спосіб донести вірші до людей – через музику. Таким чином ми зробили дві справи – перейшли на музичну поляну, де тусується наша молодь, і приносимо туди хорошу поезію. Не хочу нікого критикувати, але більшість наших виконавців, які самі написали  – самі вивчили, чомусь думають, що лівий чобіт та правий чобіт – це вже рима. А у нас є дуже багато класних авторів. Українська поезія – одна із найкращих у світі. Тому тут є ще гуманітарна місія – несемо хороші вірші споживачу.

– Як ви самі можете охарактеризувати музику, яку виконуєте?

Віталій: Ми виконуємо камерну музику, тому її не всі розуміють. Це інтимний жанр, і в ньому є своя перевага. Це для людей, які мають тонкий смак, адже таку поезію і музику потрібно розуміти. Також вона розрахована на тих, хто любить неголосну пісенну розмову. І як не дивно, але це музика для сформованих людей, які знають, що їм подобається. А взагалі вона для дорослих

Дмитро: Це як у романі «Подорожі з моєю тітонькою». Там є шістидесятирічний чоловік та його вісімдесятирічна тітка. Вона йому каже, мовляв, це ви, молоді, любите швидкий секс, а ми, люди середнього віку, вже розуміємося на повільному сексі та задоволенні, яке він приносить.

Віталій: Так от це музика для тих, хто розуміється на повільному сексі. Бо дійсно така музика – повільний секс, еротика, яка приносить задоволення для гурманів.

“Якби на війні не було кохання, то людство  вимерло б”

– Більшість Ваших пісень про любов. Як вдається залишатися романтиками, співати про кохання у такий непростий час, коли головна тема – війна? Тобто кохання – панацея від усіх бід?

Дмитро: Час і справді складний. Згадайте, скільки сліз було на очах рік тому, в тому числі на очах мужніх чоловіків. Кохання, як справжнє почуття і війна, як прояв справжніх почуттів, мужність – все це – первинне. Тому романтику на війні ніхто не відміняв.

Віталій: Якби на війні не було кохання, то людство  вимерло б. Знаєте, війни в історії людства займають абсолютну більшість часу, а кохання – вічне. А скільки написано військової лірики і від чоловіка до жінки, і від жінки до чоловіка. А скільки пісень, та сама «Лента за лентою». Про що ця пісня? Про кохання. Військові дії загострюють кохання, бо ти боїшся, що це (кохання, – прим.авт.) востаннє. Класик говорив, що чоловік повинен пережити бідність, кохання і війну. На нашу долю зараз, на жаль, випали всі ці три випробування одночасно. Тож за бідністю та війною не треба забувати про кохання. В нас останнім часом кохання підживлюють шампанським або горілкою. Ну, ще квітами та цукерками. Це святе навіть не будемо заперечувати. А ми хотіли б запропонувати розширити цей асортимент – підживити кохання поезією, музикою, довірливою розмовою про чоловіка, жінку та життя. Це ми і пропонуємо рівнянам 3 березня у драмтеатрі, щоб зрозуміли, що курс долара – це не єдине, що із нами відбувається. У 90-ті роки ніякого курсу долара не існувало, а було і ще страшніше. Тим не менше, сьогодні діти, які народилися у 90-ті, наша велика основа. А якби ми займались тоді тільки курсом долара? У нас би дітей не було. Кого зараз в армію призивали б. Для нас виклик: у цих умовах залишитись людьми.

– Більшість Ваших книжок присвячені українським жінкам, у яких вони постають у різних амплуа (красунями-відьмами, секретарками). Так само і  віршах та піснях. На Вашу думку, чи можуть жінки зараз реально змінити хід історії?

Дмитро: Вони це роблять, ще починаючи з Майдану. Половина тих, кого побили 30 листопада під стелою, – молоді дівчата.

Віталій: Це окремо характеризує тих, хто бив, але і окремо характеризує жінок. Якби у 2004 році жінки не вийшли на Майдан, то і чоловіки цього не зробили б. Як тоді міркувала влада? Чоловіки у нас вайлуваті, біля жінки буде сидіти, борщ їсти. А як йому біля жінки сидіти, коли вона пішла на Майдан? Вони (представники влади) цього не врахували. Тобто жінки були каталізатором революції 2004 року. У 2014 році було дещо інакше – чоловіки вже прокинулись, тож вони були каталізатором. Але якщо пригадати виступи зі сцени Майдану, то там були і жінки. Це мова йде про політичну частину. А в мистецькій більшістю були жінки. Є хибний погляд на представницю прекрасної статі як на копію чоловіка – вона повинна робити те, що робить чоловік. Тобто, якщо чоловік виступає зі сцени із закликами, то і жінка, якщо вона не гірша, має це робити. У жінки інші функції. Чоловіки не можуть народжувати дітей, тому ми доручаємо це жінкам, у них це виходить краще. Так і в решті питань. Жінці не обов’язково бути трибуном. Але жінки на Майдані і сьогодні на війні беруть на себе просто велетенську роботу.

Дмитро: І це абсолютно незамінна робота, її більше нема кому виконати. Увесь волонтерський рух базується на жінках. Вже не кажучи про те, що жінки виховали і виховують дітей, які зараз воюють, працюють не даючи повністю впасти ВВП, бо ми із вами вже марширували б із порожніми каструлями. Тобто у жінки абсолютно своя соціальна роль.

А з іншого боку, подивіться, яка у нас перша леді. Її не видно, вона очі не муляє, вона гідно тримається біля нього, виховує дітей. Вона не вдягає на себе усі ці гучі, валентино, луї вітон. Згадаймо інших жінок – була мадам Янукович у норковому береті, або – Юлія Володимирівна. Тоді не знали як правильно писати про всі ті діаманти, що були на ній. І раптом з’являється зразок гідної поведінки. Що вона (Марина Порошенко, – прим.авт.), що Терезія Яценюк. Ми критики і Яценюка, і Порошенка, але варто сказати, що їх дружини тримаються гідно.

Віталій: До їхніх чоловіків у нас багато претензій. До жінок – жодної. Вони показують своїм чоловікам і нам, як будучи при владі та грошах, поводитися так, щоб не було соромно.

– Слухаючи Вас, можна сміливо сказати, що жінка в житті чоловіка відіграє важливу роль?

Дмитро: У нас у сферах соціального успіху чомусь отримати роботу, зарплату, стати президентом – успіх, а народити дитину – не рахується. Ну, це якщо не п’ять.

Віталій: І тут одні кажуть мати-героїня, а інші – свиноматка. У нас вже дорослі діти і ми знаємо, що величезна турбота про них лягає саме на жіночі плечі. Тому і обрали таку назву для нашої програми, щоб віддячити жінці, віддати шану за її заслуги, спосіб авансом надихнути її на нові звершення. Кохання – найвища форма спілкування із жінкою.

– Як вважаєте, у чому особливість саме українських жінок?

Віталій: Особливість українських жінок заклала історія країни. Українка всотала у себе найкращі риси жінок двох цивілізацій – степової (кочової) та лісостепової (орної), оскільки половина території нашої країни – степи, а половина – лісостепи. Від орачів українські жінки успадкували домовитість, ощадливість, майстерність у кухні, домашньому господарстві і ремеслах, прихильність до родинних цінностей – дітей, батьків, сімейного вогнища. Від степовиків українські жінки успадкували твердий характер, войовничість, незалежність у рішеннях і навіть владність. Крім того, вони ще й відьми через одну. Ось із таким небезпечним коктейлем і мають справу українські чоловіки.

– Більшість із ваших пісень інтимні, про кохання. Напрошується висновок, що ви романтики по життю?

Дмитро: Можливо, романтичні почуття і не керують нами у побуті та на роботі. Але є провідними у творчості – як музичній, так і літературній.

– У вашій творчості багато жінок. А чи нинішні події в України позначилися якимось чином на тому, про що Ви пишите, співаєте?

Віталій: Згадайте, як до чоловіків ставились років п’ять тому. Та щось таке, хапається за матню чи за голову, але не за зброю. Це було типове ставлення до українських чоловіків. Можливо, ми тут хочемо виправдатись перед жінками, хоч, може, зараз це вже і не треба, зважаючи на те, що відбувається. Але з точки зору мистецтва, це такий спосіб. Але складно написати ту саму сексуальну сцену з точки зору жінки. Куди там тим “Відтінкам сірого”. Все ж таки проблема у стосунках жінок та чоловіків існує. Антидотом до неї є кохання.

– Чи не було бажання написати роман про рівнянок?

Віталій: Скажу, що дії у романі відбуваються і на Волині. Тому що у нас є частина, яка стосується жінок та кохання, а є частина, яка стосується історії, де йдеться про предків наших героїв. Один із них  воює в УПА, яка зародилась на Волині. І, зокрема, у романі постійно йде тема, що чоловік  – у лісі, жінка – вдома, і як на війні з жінками і без них. До речі, наші найкращі працівники у Києві – з Волині. А ще є тут Юрко Журавель, який написав чумацьку пісню “Історія роду”. Хоча він ніколи не був у чумацьких краях, не знає, що таке степ, але  написав найкращу пісню про чумаків, яку ми коли-небудь чули. Можливо, це тому, що між Волинню та нашим степом існує таємний астральний зв’язок.

– А що Вам більше подобається – писати книги чи вести музичну розмову з глядачами, слухачами?

Дмитро: Музика і література – це зовсім різні жанри. Тому регулярно змінюємо один на інший і отримаємо подвійне задоволення.

“путін — як вірус чи бактерія теж може вбити багатьох людей, але його не видно”

– Зараз багато творчих людей зачіпають тему головного ворога України – Путіна. Чи не робили і ви цього у своїй творчості?

Дмитро: Він надто дрібний. Його не видно із нашої  літературної, життєвої позиції. Знаєте, вірус чи бактерія теж може вбити багатьох людей, але їх не видно. Для того, щоб це побачити, треба спеціальна апаратура. Тому цю тему ми не беремо. Пишемо для нормальних людей. Ну, є такі “породження пекла”, як Гітлер, Путін, Сталін, Мао… Їх дуже багато, але, на жаль, вони робили одне й теж  – вбивали людей.

Віталій: Тобто, нічого нового. Кожна жінка може народити нову дитину, емоції. А вся ця банда нічого нового подарувати не може, методи вбивства всі однакові… На відміну від кохання. Скільки існує пісень про любов, романів, а воно завжди нове. І ніхто не може сказати, що таке вже було.

– Як Ви ставитесь до нинішніх подій в Україні?

Віталій: Активно. Ми, як усі українці, чим можемо, тим і допомагаємо армії у фінансово і подієво. Окрім цього, їздимо на передову. Три тижні тому, коли вели активні бойові дії у Пісках, були у бійців “Правого сектора”, у батальйоні ОУН. Привезли хлопцям допомогу, зібрану волонтерами. Ми переконались, що на війні потрібно все. У “Правому секторі” попросили привезти книжок, бо вже всі прочитали. А це означає, що не даремно ми топчемо цю землю. Ось їдеш і бачиш біля лобового скла автобуса, який перевозить поранених, томик Жадана… Це там, де танки стоять, стріляють! У нас часто думають, що мистецтво і кохання – це коли вже немає чим зайнятись. Нічого подібного. Всі найбільші шедеври мистецтва якраз створювались в часи, коли не особливо було що їсти, коли була війна. І взагалі в історії людства, зокрема України, за великим рахунком, у нас не вистачало часу, коли був мир, постійно щось таке робилося, а твори створювались, архітектура будувалась у мирний час на заощаджені на їжі гроші.

“Любіть Рівне, бо це найкраще місто на Землі”

– Про що Ви мрієте?

Дмитро:  Жити серед щасливих людей, бо нещасливі люди поруч заважають нам самим бути щасливими.

– І на завершення нашої розмови, що б Ви побажали рівнянам?

Віталій: По-перше, любіть українок, рівнянок. А друге – любіть Рівне. Кращого міста за Рівне на планеті нема. Чому? Бо ви тут живете. Якщо ви тут живете, значить для вас воно найкраще. Але є секрет – воно найкраще тільки завдяки вам. Зранку ви прокидаєтесь – це звичайне українське місто, а коли ви лягаєте спати, воно повинно стати найкращим. А для цього ви маєте хоч пальцем поворухнути.

Дмитро: Є таке прислів’я: хороше місто, ось тільки люди – не дуже. Але такого не буває, бо мешканці творять місто. Тож від того, що ви робите щодня, залежить, що казатимуть інші про ваше місто. Тому найвищий патріотизм – не лише вважати своє місто найкращим, але щось для цього робити, своєю поведінкою, творчістю.

Віталій: Рівне ніколи не пасло задніх. Згадаймо культових людей Майдану. Серед них і рівнянин Юрко Журавель – головний художник Майдану, автор малюнку “Небесна Сотня”.  Журавель сьогодні скрізь, а він рівнянин і це постійно підкреслює. Тож шановні рівняни, давайте слухати українське, ходити на українські концерти. Давайте зробимо так, щоб українські артисти із бажанням їхали до вас. По-перше, вам буде добре, бо їх приїжджатиме багато, тож буде з кого обирати. І нам (артистам, – прим.авт.) буде добре, бо коли відчуваєш, що тебе чекають – знаєш для кого творити.

Вікторія РИЧКО