Це було точно не кохання. Та і одружуватися Валерій не хотів. Просто щось невідоме, чому не можна опиратися, штовхнуло його на цей крок. Все завертілося із такою неймовірною швидкістю – не встиг навіть переконати себе, що робить усе правильно. Ось уже і друзі питають, який подарунок на весілля молодята хочуть. «Зтерпиться – злюбиться» – вирішив для себе Валерій і поїхав викупляти наречену.

На його весіллі усе було, як і належить: і молоду викупляв, і ноги тещі мив, і навіть сказав Світлані, що безтямно її кохає. От тільки внутрішній голос постійно повторював, що робить велику помилку. «То не твоє» – постійно дзвеніло у вухах. А щоб Валерій точно почув, у РАГСі щось ніби штовхнуло його під руку. Як на зло, саме тоді, коли наречений узяв з підноса обручку. Гості зашарілися, заметушилися… Перешіптувалися, що то погана прикмета. Лише одна дівчинка вискочила вперед із натовпу, схопила обручку, що котилася до дверей по підлозі, і швиденько всунула її в руку жениху. Тільки й вспів побачити, що маленьку долоньку та білі босоніжки на ногах.

Знову побачив їх, коли виносив із РАГСу тепер уже законну дружину. Тоді впали в очі й кокетливо заплетені косички, і великі темні очі, які весь час пильно стежили за ним. Не раз ловив на собі той погляд і в ресторані, куди поїхали святкувати торжество.

– А що то за дівчина із кісками на нашому весіллі гуляє? – запитав наречений у когось із Світланиної родини.

– Менша сестра дружки Тані. Ще в школі вчиться. Їхні батьки за кордоном на заробітках, от вона із сестрою і прийшла. Раєю її звати, – відповіли.

Дівчина ж, мов зачарована, прикувала до Валерія погляд. Стежила, як жартував із гостями, упадав біля нареченої, приймав подарунки… Їй здавалося, що він теж на неї дивиться, хоч і вдає, що не бачить. Повернувшись із весілля додому, Раїса майже всю ніч не спала. Думала про Валерія. Згадувала, як щиро він сміється, так, ніби спеціально для неї.

За кілька днів вони знову зустрілися у ВУЗі, де ще вчився Валерій. Школярка чекала там сестру. Тут вони і розговорилися. Розговорилися так, що хлопець забув про залік, а вона – про сестру. Не помітили, як неквапливими кроками забрели на інший кінець міста. В обох складалося враження, що знайомі вже багато років. Неймовірно, скільки спільних інтересів вони мали: любили однакову музику, книги… Навіть затишні місцини у галасливому місті уподобали ті самі. Наступного дня Валерій та Раїса зустрілися знову. Побачилися і через тиждень, і через другий. Так тривало, аж поки навчальний рік не добіг кінця.

Валерій захистив диплом і поїхав із молодою дружиною в іншу область. Там їм запропонували роботу. Рая довго оплакувала своє перше нерозділене кохання. Берегла на пам’ять обгортку від морозива, на якій була намальована білка. Він любив називати її Раїсою-білочкою. Казав, що вона така ж полохлива.

У тому ж РАГСі того дня реєстрували аж сім весіль. Метушня була страшенна, молодята в мандражі…І лише один високий сивочолий гість своїми жартами знижував градус хвилювання.

– Не переживай, наречений, я двічі одружувався і, як бачиш, досі живий! Місцями навіть здоровий, – підбадьорював він блідого нареченого, сміючись. – До речі, вперше теж тут одружувався. Тож це гарна прикмета, тобі пощастило.

На той сміх обернулася жінка із великими темними очима, яка стояла поруч. Затамувавши подих запитала:

– Я перепрошую, ви – Валерій? Так сміятися умів лише він.

Валерій упізнав її не одразу. Довго вдивлявся у очі, розглядав обличчя. Та коли сказала, що вона Рая-білочка, ледве не втратив свідомість. Виявляється, вона племінницю заміж віддавала, а його попросили побути водієм, порозвозити гостей своїм автомобілем.

Розговорилися про життя. Валерій розповів, що у нього є донька, будинок, хороша робота. Для повного комплекту, жартував, не вистачає лише турботливої дружини. Із Світланою вони давно розлучилися. Не вийшло у них створити міцну родину. Одружився вдруге, народилася дівчинка. Проте і в цьому шлюбі щастя не знайшов. Довго жив на Півночі, потім повернувся додому.

Раїса теж була заміжня, мала двох синів. Та і її сімейне щастя зазнало краху, бо завжди кохала лише Валерія.

На весіллі давні знайомі весь час були поруч. З ресторану теж пішли разом. А незабаром вирішили, що назавжди поєднають свої долі. До того ж, цього разу внутрішній голос твердив чоловіку, що таки його жінка.

Марія МАРТИНЮК