Коли вперше зустрілася із Олексієм Тарасенком в Одесі, подумала, що чоловік переїхав сюди із Західної України – настільки чисто та досконало він розмовляє українською. Варто зазначити, що серед корінних одеситів це рідкість. Виявляється, рідною мовою Олексій, як і решта членів його родини, заговорили відносно нещодавно. Цьому передували дві революції в країні.

– Мої батьки родом із Одеської області. Тато має українське коріння. Мама ж за національністю болгарка. Оскільки російська мова в цьому регіоні вважається універсальною, в нашому домі завжди спілкувалися нею, – розповідає Олексій. – Доки в країні все було спокійно, якось не замислювалися над тим, хто якою мовою розмовляє: розуміємо один одного, отже все нормально. Батьки та сестра почали переходити на українську ще під час Помаранчевої революції в 2005 році. Що цікаво, мама зовсім не знала української . Проте, вивчивши її в зрілому віці, зізналася, що ця мова подобалася їй зі школи. Ми ж із братом залишалися російськомовними. Бувало, що й жартували над батьком через це… Проте, дивлячись як тато переймається подіями у країні, я зацікавився історією України: прочитав про Степана Бандеру, про УПА…

Олексій Тарасенко був одним із активних учасників спершу одеського майдану, а згодом – і київського. Чоловік розповідає, що коли мітингувальники приморського міста стали розгортати намети, їх фактично одразу ж розігнали. При чому, було це ще до побиття студентів у столиці.

– Тато був військовим, тож нам доводилося побувати і в Росії, і в Німеччині. Я бачив, як живуть люди в цих країнах, і мені стало страшно, що нас можуть просто віддати Московії, – розмірковує одесит. – Тож коли «Беркут» побив на київському майдані студентів, ми з однодумцями поїхали туди. Тоді зрозуміли, що робити революцію в Одесі не можливо, бо біля наметового містечка збиралося близько 20-30 людей. Справа в тому, що до анексії Криму кількість містян, які б висловлювали проукраїнську позицію, була надто мізерною. Спонукало їхати і те, що на антимайдан автобуси з нашого міста відправлялися колонами. Хотілося показати, що в Одесі теж живуть патріоти, які не підтримують режиму Януковича… У дні зачистки, пригадую, поляки прислали для протестувальників бронежилети. Координатори Майдану попросили тих, хто має буси, забрати їх зі Львова. Ми з хлопцями й поїхали. Дорогою зустрічали чимало самооборонівців, які прямували до столиці. Зрозуміли, що там щось коїться не добре… Уже Львові дізналися, що наших стріляють. Я тоді настільки розізлився на своїх знайомих, які голосували за Януковича на президентських виборах, що цей гнів важко описати словами. Так хотілося подзвонити, й сказати, все що про них думаю…

Відтоді Олексій Тарасенко став активним учасником суспільно-політичного життя Одеси. Чоловік приєднався до місцевої самооборони (згодом організацію перейменували на муніципальну варту – авт.), яка стежить за правопорядком у місті. Тоді й заговорив українською.

– Якось їхав у машині й почув, як Андрій Садовий запропонував російськомовним перейти на українську, а україномовним, на знак підтримки, заговорити російською. Тоді звернувся до сусідки, яка є українським філологом, щоб допомогла мені досконало вивчити мову. Спершу вчився українською писати, читати… Згодом намагався більше розмовляти. А незабаром біля пам’ятника Дюку почали проводити так звані патріотичні збори, де всі спілкувалися між собою рідною мовою, – каже Олексій Тарасенко. – Тож тепер у нашій родині російської не існує взагалі. Ба більше, якщо російськомовний співрозмовник хоча б трішки розуміють українську, я принципово спілкуватимуся із ним лиши цієї мовою. Ми з дружиною навіть величезного блакитно-жовтого прапора вивісили на балконі, аби всі знали, що в цій квартирі живуть патріоти.

Марія МАРТИНЮК