…Сталося те, єдине, чого Він боявся найбільше – він втратив Голос. Те єдине, зради чого Він існував і у чому вбачав своє призначення на цьому світі. Колись потужний і протяжний, лункий і чистий, він вливався у хор інших голосів, що своєю урочистою кантатою були здатні пробудити від дрімоти навіть стомленого від трудів Господа.
…Співаючи, він щоразу відчував присутність Всевишнього, він чув, як крізь його вібрації підносяться кудись у невимірну далечінь прохання і молитви. Він чув, можливо, першу у житті дитячу розмову із Богом. Він щиро радів, співаючи «Многая Літа» парубку і дівчині, що зголосилися стояти одне за одного усе життя.
Він щиро тужив за тим зігнутим роками важкої праці і життя дідом, який щонеділі ходив просити здоров’я для своїх чисельних дітей та онуків. А потім, в один день, його самого принесли люди у повитій чорною матерією труні. У той день його Голос звучав особливо урочисто і тужливо, проводжаючи душу трударя в останню дорогу…
Але це минулося і він сам навіть вже почав забувати, як колись промовляв до небес. В один день зі своєї високої оселі він почув незрозуміле слово «Війна». А потім, у його дім вдарила перша міна, яка прилетіла збоку великого міста. Це було боляче. Гарячі, із рваними краями уламки металу спонукали його скрикнути, сіпнутись від болю. Але поруч не було того, чиї дбайливі руки багато років допомагали його Голосу звучати і промовляти правильно.
Тому, замість звуку глибокого і чистого, вийшов тоненький зойк. Поруч так само, наче обпечені, скрикнули і його брати. Потім, кулі міни і снаряди долітали до нього ще багато разів, змушуючи кричати і лишаючи на його тілі глибокі борозни ран. Але Голос…його справжній Голос забувся. Загубився серед інших, лякаючих звуків війни, що точилася навколо. Він бачив, як поруч гинули ті, які намагалися не допустити лиха. Зовсім молоді парубки і чоловіки, чиї голови давно вкрила сивина. Їх виносили на руках, накриваючи обличчя синьо-жовтою матерією. А Він навіть не міг нічого зробити, нічого сказати, не маючи Голосу.
…Літо змінила осінь, за нею – зима. Усе навколо його оселі перетворилося на пустку, якою гуляли холодні вітри, які єдині не забували про нього. Часом, вітер гойдав вцілілі мотузки, намагаючись пробудити його від дрімоти. Але марно, без людини, все марно…
От, якби набратися сил і розгойдатися, пробуджуючи від сну ту силу, що здатна прорізатись крізь незлічений простір і заговорити, розказати…розповісти, як спеку змінюють дощі, як тумани пеленою оповивають спорожніле місто. Про те, як хочеться знову заспівати «Многая Літа» молодятам і донести до Бога першу дитячу молитву. А поки, у нього лишилася лише можливість мовчки сподіватись, вірити, що одного разу чиїсь добрі руки знову відімкнуть темницю його голосу…
…За три роки бойових дій на Донецькому напрямку, колись заможне селище Піски на околицях Донецька перетворилося на місто-примару. Тисячі снарядів та мін, випущених російськими загарбниками зруйнували усі житлові будівлі та об’єкти інфраструктури у населеному пункті. Серед них – споруда православного Храму і дзвінниця. Дзвони церкви мовчать третій рік поспіль…
Прес-центр штабу АТО
