За життя отець Олександр із села Старожуків Рівненського району був надзвичайно набожною людиною. Місцеві мешканці розповідають, священик весь час проводив у молитві. Нині ж на його могилі оздоровлюються хворі.
Селяни розповідають, що отець Олександр Малевич став священиком не одразу, хоч сан у родині й передавався з покоління у покоління. Замолоду влаштувався на завод робітником, згодом одружився. Щойно у молодого подружжя народилося троє діток, почали зводити власний будинок. Працювали, не покладаючи рук на всьому економили. На будівництві підірвала здоров’я жінка Олександра Неоніла. Незадовго 28 річної жінки не стало, чоловік залишився сам із трьома дітьми, які ще й до школи не ходили.
З того часу, кажуть, майбутній священик дуже змінився. Став замкнутим, зажуреним… Іноді здавалося, йому байдуже, що з ним буде далі. Лише діти, твердять, й втримали його на цім світі. Сенсаційною новиною для місцевих стала звістка, що Олександр Малевич пішов на курси священнослужителів.
– У 1990 році отець Олександр отримав парафію у селі Сухівці, неподалік від нашого. Його будинок ще стояв недобудованим, тож потроху доводив його до пуття. Ми бачили, як йому важко самому, проте допомоги він ніколи не просив. Найважчу роботу клав на свої плечі. Бувало, зберемося по кілька людей, підемо йому допоможемо. Це була людина із великим серцем та золотими руками. А як щиро молився – згадаю, аж мороз пробіжить по шкірі, – розповідає жителька Старожукова Віра.
Напередодні Покрови 2001 року священик тяжко захворів і за кілька днів помер. Селом «поповзли» різні чутки. Одні казали, що батюшку побили невідомі, коли він повертався через поле зі служби. Інші стверджували, що він морив себе голодом, бо відчував провину за смерть дружини.
– Отець завжди легко одягався. Який би мороз не стояв на вулиці, ніколи не одягав шапки. Нібито, дав Богу таку обітницю, коли його невістка мало не померла при пологах, – долучається до розмови ще одна місцева мешканка Катерина. – А могила священика справді зцілює, кажу це з власного досвіду. Моя внука з дитинства заїкалася, ми з нею чи не усі церкви та монастирі в області об’їхали – нічого не допомагало. На причасті дитина захлиналася від плачу, щойно бачила священика. Тоді нам хтось і підказав прийти та помолитися біля могили отця Олександра. Пам’ятаю, щойно ми почали молитися, від землі запахло ладаном, повіяло теплом.
Те, що могила дійсно має помісну силу, підтверджує і брат покійного отця Олександра пан Олексій. У чоловіка з дитинства хворий хребет та проблеми з ногами. Зізнається, коли стає зовсім погано, також приходить сюди. Помолиться, запалиться свічку, хвороба дещо й відпустить. Розповідає, кожного разу, коли приходить сюди, на пам’ятнику сидить один і той самий голуб. Припускає, в особі птаха прилітає душа його брата.
Марія МАРТИНЮК
