В’ячеслав Літвінчук із села Антонівка Володимирецького району знаний столяр та художник. Не зважаючи на відсутність пальців на лівій руці, не минає й дня, аби чоловік не взяв до рук пензлика чи рубанка.
Коли спілкувалися із В’ячеславом, чоловік саме доробляв двері на замовлення. Не зважаючи на відсутність чотирьох пальців на лівій руці, господар вправно орудує інструментами. Поруч стоїть дружина Ольга Юріївна. Господар лагідно називає її своєю помічницею та опорою. Каже, коли жінка поруч, робота робиться значно швидше.
Стіни ж у оселі подружжя завішені картинами. Їх також намалював В’ячеслав Володимирович. Чоловік зізнається, із дитинства мріяв бути художником, проте обрав фах залізничника.
– Сільські люди обирають простіші та потрібніші професії. До того ж, ми з віруючої родини. Я уявлення не мав де вчаться на художників. Тож, закінчивши школу, подався у Здолбунівське залізничне училище, де старший вчився брат, – розповідає чоловік. – Проте пензлика з рук не випускав ніколи. В армії навіть Леніна на всю стіну двоповерхової будівлі намалював. Тоді навіть один із майорів нашої військової частини сказав мені: «Лицо твое, Славик, может быть и забуду, но руки – никогда!»
Повернувшись із армії, В’ячеслав Володимирович влаштувався машиністом на вузькоколійку «Зарічне-Антонівка». Зізнається, саме поліські краєвиди й давали натхнення для творчості.
– Влітку робив на замовлення вікна, двері та меблі. Взимку, коли жінка перебиралася із літньої кухні в хату, облаштовував там майстерню і малював, – розповідає В’ячеслав Літвінчук. – Чимало моїх картин роз’їхалися по Україні, вдома ж залишилася лише невелика частина.
В’ячеслав Літвінчук додає, столяруючи на замовлення, за літо виготовляв по 25 вікон і 15 дверей. Так, поспішаючи закінчити роботу до морозів, втратив чотири пальці на лівій руці. Точив на циркулярці ніжку до стільця, коли різко смикнуло руку. Зізнається, навіть не одразу зрозумів, що сталося, звідки взялася калюжа крові.
– Одразу після нещастя казав, що більш нічого робити не буде. Наполягав, аби продавала станка та інструменти, – підхоплює розмову дружина пана В’ячеслава Ольга. – Але минув тиждень, чоловіка відпустили з лікарні додому на вихідні. Він із перемотаною рукою взявся доробляти замовлення. Спершу син Володя допомагав у майстерні, а тепер Славко й сам справляється. Робить абсолютно усе. Єдине, не може самостійно застібнути правий рукав сорочки.
– Бувало, що навіть плакав, дивлячись на свою скалічену руку. Іноді брала злість. Бо ж одразу після того випадку мусив звільнитися зі роботи, піти на пенсію по інвалідності. Натомість тепер розумію, що нічого катастрофічного не сталося. Дякувати Богу, однією рукою вдається працювати не гірше, – завершує майстер.
Марія МАРТИНЮК
