93-річна зв’язкова УПА Марія Збирун-Циганкова спорудила каплицю місці “мертвої криниці” в селі Ігнатівка, що на Млинівщині. Адже на тому місці від рук зрадників, що були завербовані енкаведистами, загинули приблизно три сотні патріотів України.
Із-поміж убієнних й схоронених в колодязі було також сімейство Збирунів: батьки Лікерія Лук’янівна та Сергій Хомович, їхні діти Людмила, Анатолій, Ольга зі своїм малолітнім сином, пише “Голос України“.
А ще одній дитині Збирунів – доньці Марії – тоді, 74 роки тому, пощастило вберегтися від жахіття, що нагрянуло на село. Наразі вона проживає у Дубно. Але все-таки, зібравши, як сама каже, всю силу духу, Марія Сергіївна прибула до Ігнатівки, де і поділилася спогадами.
Пані Марія своїм спогадом найвиразніше вихоплює два дні – неділю та понеділок. Згадана неділя була найрадіснішою в її житті, бо виходила заміж за коханого хлопця. А понеділок став наскрізною раною, яка не загоюється й досі, бо втратила і батька, і брата, і сестру.
Вони повернулися із сусідньої Мильчі додому, залишивши, як тоді годилося, Марію в невістках. Не зчулися, як хтось підкрався до хати. Пізніше з’ясувалося, що це були енкаведисти, перевдягнені в повстанську форму. Вирок сім’ї вони винесли за те, що справжні повстанці знаходили тут підтримку та поміч. А щоб приховати свій злочин, убивці поскидали тіла в глибоку криницю. Пізніше такий же самосуд вчинили над ще однією сестрою Марії – Ольгою, повстанською станичною. Кинули в колодязь і її малолітнього сина.
Саму ж Марію доля вберегла. Каже: мабуть, через те, що ходила вагітною. І водночас одинокою, бо чоловіка невдовзі після одруження забрали в армію, а звідти на нього прийшла похоронка.
Марія Збирун хоч була убита горем, але не здалася на поталу долі. Не відреклася і від своїх переконань. Стала ще більше допомагати УПА, виконувала обов’язок зв’язкової. Тоді її, вагітну, жодного разу не запідозрили в тому, що передає повстанцям секретні грифи. А ще вона шила для вояків рукавиці, в’язала шкарпетки і все це також доставляла до лісу.
Нині ж жінка з слізьми на очах згадує про ті страшні події і водночас радіє, що каплицю їй все ж вдалося спорудити.
