Рівнянин Євгеній Франків має дві вищих освіти, займається громадською діяльністю, музикою, активно подорожує, нещодавно видав першу поетичну збірку, досліджує мотивацію дітей до навчальної діяльності. У професійному арсеналі Євгена робота тренером і ментором Міжнародної програми неформальної громадської освіти молоді «Civic engagement workshop». А також в рамках освітньої програми Theodor-Heuss-Kolleg, бізнес-консультування, викладання фізичного виховання у класичному університеті та створення та просування ідей технологічної освіти в західних регіонах України. Нині Євген – технічний директор та директор із франчайзингу освітньо-технологічного майданчика, де діти віком 5-8 років знайомляться зі світом технологій.
– Євгене, інтерес до технологічної освіта на Рівненщині лишень прокидається. Як ти відкрив її для себе?
– Почалося все з громадської активності, неформальної освіти, участі в низці міжнародних програм. Зокрема, «Майстерні громадської активності», менторської та викладацької діяльності, вивчення питань самоосвіти. Кількарічний досвід викладацької діяльності в університеті стимулював шукати нові методи обміну знаннями, кращого їх донесення. Майже 6 років я викладав фізичне виховання. Мені не дуже імпонувала організаційна частина цього процесу. Натомість був позитивний досвід спілкування із молодими активістами у різних країнах. Я бачив, як працює освітня система у сусідній Польщі, Німеччині, Туреччині, постійно брав участь у різних освітніх програмах. Головним були знайомства, із креативними людьми, які мали ідеї створити власне середовище для розвитку, обміну ідеями. Ідея технологічного освітнього майданчика у Рівному народилася під час невимушеного спілкування із кількома друзями. Це було навесні 2015 року. Спершу з друзями намагалися систематизувати отриманий під час численних навчань досвід, розставити основні акценти, виробити філософію діяльності, чіткий зміст, який би визначав напрям розвитку. Ми аналізували закордонний досвід, намагаючись вибрати те, що підійде саме для України, для нашого стилю мислення. Дуже своєрідні підходи до технологічної освіти у Фінляндії чи США, ми багато від них запозичуємо, але не копіюємо сліпо.
– Що слугувало орієнтиром для створення технологічного майданчика у Рівному?
– Я вже згадував про Фінляндію. Нам дуже імпонує їхній досвід. Як на мене, тамтешня система освіти – це гарний зразок для нас. У Фінляндії діти вивчають інтегровані дисципліни. Одна тема вивчається у межах різних дисциплін, з різних боків. Явище аналізують на рівні мови, географії, мистецтва. Самі технології – є не стільки об’єктом вивчення, скільки засобом отримання нового досвіду. Приємно, що сьогодні до цього поступово приглядається Міністерство освіти на чолі із Лілією Гриневич. Окремі моменти роботи з дітьми ми переймаємо. Зокрема, орієнтованість на проектне навчання, мультидисциплінарність. Але базове розуміння технологій, методу викладання мови програмування ми запозичили у Массачусетському технологічному інституті. Щоправда їхні курси ми адаптовували для української аудиторії, конкретно дитячої, додаючи більше активностей, руху, ігор, безпосереднього спілкування в малих групах. Ми орієнтувалися не лише не вивчення технічних можливостей, а й на розвиток комунікативних, лідерських, дослідницьких навиків. Важливий момент – це розвиток критичного мислення, прогностики.
– Як практично виглядають такі заняття?
– Враховуючи мультидисциплінарність, ми що заняття відштовхуємося від окремої тематики. Приміром, обираємо тему «День народження». Вивчаємо різні способи вітання, святкування, рухових активностей, які діти втілюють самостійно і, на які, скажімо, можуть запрограмувати робота. Але все це відбувається обов’язково в ігровій формі, аби дитина була максимально зацікавлена. Саме ігровий підхід кардинально відрізняє нас від класичного навчального закладу. У нас маленькі групи, кожна дитина має час висловити власну думку, показати, що вона зробила індивідуально, а що в команді. Ми не обмежуємо рухову активність, хоча заняття у нас тривають довше, ніж 45-хвилинний урок у школі. У нас відчутні парти, діти сидять, лежать на балабасах, на килимі. Кожен може поводитися так, як йому зручно. Але це не означає, що обмежень нема. Ми просто домовляємося про те, що поважаємо одне одного.
– Яка філософія лежить в основі освітньо-технологічного майданчику?
– В основі нашого навчання – сучасна система 4С, яка задекларована на світовому економічному форумі в Давосі: creativity, communication, collaboration, critical thinking. Вона передбачає формування широких навиків, які знадобляться фахівцям різних галузей, не лише ІТ. Саме принцип формування навиків має лежати в основі навчальної діяльності. Адже ми не знаємо сьогодні, де будуть працювати наші учні за 10-15 років. Технології за цей час можуть значно розвинутися, виникне щось нове. Важливо, щоб сьогоднішні учні зуміли знайти шляхи вирішення майбутніх проблем.
– Технологічна освіта підходить будь-якій дитині? Чи є певні обмеження?
– Обмежень бути не може, бо технології – важлива частина нашого життя. Будь-яка дитина ними користується. Добре, коли це грамотне й розумне користування. У межах проекту, в якому працюю я, ми працюємо над формуванням навиків, які потрібні кожному, незалежно від сфери інтересів, діяльності.
– Ти – доволі творча людина, пишеш вірші, цікавишся музикою. Побутує думка, що ІТ-сфера закрита для гуманітаріїв. Як тобі вдалося знайти себе в технологічному проекті?
– Насправді я можу заперечити. У технологічній школі важлива роль відводиться розвитку комунікативних навиків, соціальній адаптації. Ніндзя (наставнику техномайданчику, – уточнення автора) цілком може бути гуманітарієм, бо йому треба творчо підійти до процесу, вигадати найкращий варіант комунікації, знайти спільну мову із дитиною, вибрати оптимальний спосіб донесення інформації. На початковому етапі проекту я був ніндзею, займався саме ігровою частиною, продумував, як розворушити дітей. Традиційно із дітьми працює двоє наставників-ніндзь, один із яких був би більш підкований технологічно, інший – більш драйвовий. Технології та соціокультурні комунікації цілком поєднувані.
Вікторія НАЗАРУК
