Нині, дивлячись на 19-річну Олександру Ткач із Рівного, зовсім не віриться, що кілька років вона була онкохворою. Усміхнена та життєрадісна, дівчина будує плани на майбутнє, і мріє, аби діти ніколи не хворіли. Адже ж по собі знає, як змінюється світ, коли тобі ставлять страшний діагноз – рак. Запорукою ж здоров’я, каже, є віра та жага до життя. Вони й допомогли їй протистояти недузі. Втім, Саша і досі є частим гостем відділення онкології – приходить сюди, аби підтримати маленьких пацієнтів, сказати, що головне – не здаватися!
Олександра – єдина дитина у сім’ї. Дівчина змалку професійно займалася плаванням, показувала непогані результати, брала участь у різних чемпіонатах. Жодних проблем зі здоров’ям у неї не було. Тож, коли на чергових змаганнях 13-річна спортсменка не змогла допливти до фінішу, ні батьки, ані тренер, не надали цьому значення. Напередодні турніру Саша впала та сильно забилася, тоді з цим і пов’язали невдачу. Втім, через місяць дитині знову несподівано стало зле.
– Ми й подумати не могли, що дочка хвора. Проте на всяк випадок здали кров на аналіз. Нас одразу ж направили у відділення гематології. Я здивувалася, не розумію, що відбувається, – пригадує той страшний день мама Олександри Людмила Ткач. – Коли лікар повідомила, що в нашої дитини лейкемія, у мене підкосилися ноги. Кров пульсує по скроня, повітря не вистачає… Що робити? Де шукати порятунку? Розпач. Паніка… Тоді медики сказали: «Найбільше, що ви можете зробити для своєї дитини, заспокоїтися! Як би вам важко не було, не показуйте їй цього. Намагайтеся дарувати дівчинці якомога більше позитивних емоцій».
Рівень ракових клітин у крові Саші був критичним – 98%. Життя дівчинки вимірювалося годинами. Крізь сльози Людмила розповідає, що наступного дня після здачі аналізів донька вже не могла самостійно ходити. Тоді, зізнається, почалося справжнє пекло: лікування, хіміотерапія, безкінечні молитви і жодного права впасти духом.
– Бувало, що день терапії обходився майже у 25 тисяч гривень. Грошима допомагали, хто міг: родичі, друзі, знайомі з-за кордону. Чималі суми збирав благодійний фонд «Скарбниця надії», – каже пані Людмила. – Дякую Богу, що дав сили пережити цю біду, не зламатися. Сашина хвороба ще більше зміцнила нашу родину. Весь вільний час ми проводили разом: гуляли, розважалися, навчилися вишивати, складали величезні пазли, влаштовували доньці вечірки, зустрічі з друзями…
– Коли я дізналася про свій діагноз, у мене був шок! Як так? Чого це трапилося саме зі мною? Безліч питань, і жодної відповіді… Твоє життя кардинально змінилося, а ти не можеш нічого зробити, – долучається до розмови Олександра Ткач. – Коли тобі, фактично, виносить вирок, ти одразу ж дорослішаєш. Ще вчора важливі речі враз стають другорядними. Я не хотіла помирати, тож зі всіх сил вхопилася за життя, і постійно повторювала медикам, що курс лікування треба пришвидшувати, бо в мене немає часу. Мій лікар, хоча й сувора в протоколах лікування, завжди йшла із нами на компроміси. За що їй безмежно вдячна.
Півтора роки лікування, стільки ж – сухої хімії. Повторні аналізі. І таке довгождане – хвороба відступила. Причину, звідки у Саші взялася ця недуга, Ткачі не знають і досі. Оскільки в родині ніколи не було онкохворих.
– Про спорт, звісно, довелося забути. Проте, зараз у моєму житті з’явилося багато інших не менш цікавих захоплень. Я навчаюся на факультеті психології в місцевому університеті, працюю майстром манікюру, відвідую у лікарні онкохворих діток, – розповідає Олександра. – У боротьбі з недугою дуже важливо, коли тебе підтримують морально. Тож, я на своєму прикладі розказую їм, що віра творить дива, в жодному разі не можна сумніватися в тому, що все буде добре. Адже, коли людина вірить, у хвороби менше шансів її «підкосити».
Марія МАРТИНЮК
