День пам’яті та примирення вже четвертий рік поспіль відзначають в Україні 8 травня. Долучаються до пам’ятних заходів і жителі Рівненщини. У ці дні прийнято вшановувати не лише борців проти нацизму, а й тих, хто загинув у війні на Донбасі. Адже нині українці згадують подвиг своїх дідів, знову відстоюючи мирне небо над нашою державою і по-іншому сприймають події більш ніж 70-річної давнини. Якою жителі Рівненщини і переселенці, які знайшли прихисток у нашій області, побачили цю війну? Як ті, хто “співали оди” кремлівській політиці “розбили” рожеві окуляри та по-іншому поглянули на Україну? Що переможе в Україні – “зрада” чи зміна свідомості? Відповіді на ці та інші питання до Дня пам’яті та примирення шукали журналісти порталу “КРАПКА”
Хотіли кращого життя, а отримали – руїну
Чотири роки тому, “захищаючи російськомовних” від “бандерівців”, бойовики РФ увірвалися у, здавалося, спокійне та розмірене життя українців. Анексія Криму, окупація Донецької та Луганської областей, “легітимні” республіки, які “втомившись годувати всю країну”, захотіли самостійності… Втім ціна цього надто висока і нині наслідки чийогось егоїзму “розгрібають” усі, адже вони примусили плакати тисячі українських матерів, дружин, дітей та забрали далеко не одне життя… Отримавши добрячого ляпаса від, здавалося б, “братнього” сусіда, сотні-тисячі українців, не роздумуючи, добровольцями пішли захищати свої землі.
Несанкціоновані мітинги, захоплення стратегічних об’єктів, розмахування триколором… Наскрізь просякнуті кремлівською пропагандою, вони вимагали для себе іншого життя – кращого й у складі РФ. Із награним відчаєм у очах, що є духу, вони волали до путіна про “порятунок”, звинувачуючи у всіх нещастях триклятик “укропів”. Тоді ніби й не помічали, як тисячі земляків, нашвидку пакуючи валізи, намагалися якомога швидше вивезти з-під обстрілів дітей. Ті, хто не хотів, аби були “ДНР” та “ЛНР”, ставали для них, “уставшых от беспредела хунты”, найзапекішими ворогами… Тисячі загиблих, сотні поранених і зниклих безвісті, десятки зруйнованих будинків і сімей, які змушені покинути власну домівку – така страшна статистика боротьби за мирне небо над Україною нині.
Втім, сірість розстріляних днів, наче прірва, поглинула веселкові мрії. Ніби щурі з потопаючого лайнера, втікали ті, хто ще вчора підбурював на “подвиги”. Тим часом обіцянки Кремля про світле буття без України сипалися, наче карткові будинки. Заангажовані російською пропагандою, вони були всього лише інструментом у досягненні чужою мети…
У той час, коли прокремлівські медіа трублять про те, як українці “замерзають” без російського газу, кримчани й досі п’ють “бандерівську” воду та користуються “укропівською” електроенергією. Адже за 4 роки кремлівські керівники так і не спромоглися збудувати власні водопроводи та електростанції. А від “процвітаючого” Донбасу залишилися ж самі руїни…
Донбас українізовується?
Та досі Донбас залишився українським у спогадах тих, для кого колись був домівкою…
– Вже четвертий рік я живу на Рівненщині. До війни у мене було багато друзів та знайомих на Луганщині. Тепер багато роз’їхала по різним місцям: одні на територію України, інші – в Росію. На початку бойових дій було багато “нейтральних” людей, які не розуміли, що діється. Багато було й тих, хто агресивно відгукувався про захід України. Однак, і на Донбасі теж є патріоти!, – каже переселенка з Луганської області, художниця Яна Униченко. – Зараз мало що змінилося. На тему війни ми з рідними не говоримо. Також я не спілкуюсь із палкими шанувальниками “ЛНР”, не знаю, у що вони вірять і чого хочуть.
Дівчина розповідає, серед її земляків є ті, які змінили свою думку на користь України. Зітхає, Донбас заполонили російські медіа, тож людям розповідають про зовсім іншу реальність. Додає, після років, прожитих у Західній Україні, зрозуміла, що на Сході не вистачає українських традицій. А дерево без коріння, каже, не стоїть, і культура та традиції виховують націю.
Про те, що останні роки свідомість людей змінилася, розповідає і військовослужбовець, прес-офіцер Віктор Шубец, який зараз знаходиться на сході України.
– Місцеві на підконтрольній нам території діляться на дві категорії. Перші – зрозуміли переваги проукраїнського життя і повністю із ними згідні. Багато з них зараз серед військових… Інші, яких дуже мало, не мають впевненості в завтрашньому дні. Не вірять нікому і хочуть отримувати підтримку Росії, при цьому від українських пенсій і соцвиплат відмовлятися не мають наміру, бо вони ж українці!, – каже Віктор. – Робота з другою категорією – справа довга, проводимо її із місцевою владою. Головна аудиторія для нас – це молодь, якій через пропаганду неіснуючих цінностей ворог малює світле майбутнє.
Про те, що Донбас змінився, розповідає і рівненська журналістка Вікторія Левчук. Про настрої східняків жінка знає не з чуток.
– Більшість місцевого населення на Донбасі відкрито не висловлює свою прокраїнську чи проросійську позицію. Настрої людей можна дещо вловити з розмов у громадському транспорті чи в магазинах. Процитую для прикладу кілька думок. Так, пенсіонер у маршрутці: “А докторша мне говорит: ці ліки не можна виписувати по безкоштовному рецепту. Бандера клята. Путина на тебя нет!”. Військовий пенсіонер: “Я когда-то гордился своей службой в Афганистане. А тепер понял, что мы там делали тоже, что сейчас русские на Донбасе”. Продавець фруктів: “Говори со мной на нормальном языке, у меня яблоки, а не яблука” , – ділиться враженнями Вікторія. – Також звернула увагу, що в містечку Краматорськ, яке за кілька десятків кілометрів від лінії фронту, людей у військовій формі значно менше ніж, приміром, у Рівному. І майже не побачиш, щоб військовослужбовці демонстрували в громадському транспорті посвідчення учасника бойових дій… Проросійські симпатії місцевих мешканців зумовлені переважно не ідеологією, а економічними чинниками. Багато хто з мешканців прикордонних регіонів до війни мав бізнес, пов’язаний із країною-агресором. Також чимало жителів сходу мають рідню в Росії, до якої стало складніше їздити.
Щодо української мови на Донбасі, то, каже журналістка, на Луганщині чула її часто. Нагадує полтавську вимову. А от на Донеччині за три місяці не почула жодного разу. Щоправда, жінка зустрічала багато україномовних графіті: цитати Шевченка, Жадана, Костенко…
– На східній Україні відкрила для себе одну особливу категорію патріотів, на яких держава мала би звернути увагу й соціально захистити. Це військовослужбовці з окупованих територій. Вони втратили все своє майно, чотири роки не можуть переступити пороги рідних домівок. Якщо звичайні громадяни-переселенці можуть їздити на окуповані території і наглядати за житлом, то для військовослужбовців – та територія закрита. А для так званих “ЛНР” і “ДНР” вони – зрадники ідей “молодих республік”, – продовжує рівнянка. – Нині ж виходить, що ці люди, які майже чотири року тому зробили свідомий вибір захищати Україну, втратили свій дім.
…Будинки вмирали стоячи,
Стін розпанахались ребра.
Травень, розстріляно сонячний,
“Градами” сплющував небо.
Крізь незрячі зіниці вікон –
Поминальний вогник свічок…
Голосив невимовним криком
Обездомлений
домовичок…
