Близько двох років тому підполковник турецької армії Мустафа Сабрі Сіпахіоглу взявся розводити племінних овець. На своїй фермі у селі Деражне Костопільського району Рівненської області вирощує дві породи – романівську та меринос. Перш ніж відкрити бізнес за кордоном, чоловік об’їхав увесь пострадянський простір і вирішив, що Україні може стати найкращим стратегічним партнером для Туреччини.
Сабрі родом з міста Анкара. Народився у династії військових, тож майбутню професію довго обирати не довелося. Закінчивши школу, він пішов по батькових стопах. Служити ж доводилося й у «гарячих» точках, зокрема на кордоні із Росією та Грецією. Останні ж п’ять років військової кар’єри Мустафа Сабрі Сіпахіоглу працював у Генеральному штабі Збройних Сил Туреччини. А звідти, дослуживши до вислуги років, пішов у відставку.
– На початку дев’яностих років, коли закінчилася «холодна війна», я зрозумів, що хочу перейти до цивільного життя. Тоді, подавши у відставку за власним бажанням, став подорожувати країнами пострадянського простору. Нам же завжди прививали, що СРСР найбільший ворог, тож мене цікавило, як живуть там люди насправді, – розповідає екс-військовий. – Протягом п’яти років я їздив країнами, які утворилися після розпаду Союзу. Україна мені сподобалася найбільше. Відмітив для себе, що ця держава може бути хорошим стратегічним партнером для Туреччини.
Об’їхавши кілька десятків міст, Сабрі оселився у Києві, згодом переїхав до Одеси. Працював консультантом у кількох турецьких компаніях, які займалися оборонною промисловістю, допомагав проводити переговори з українцями. І в той же час шукав можливості для власного бізнесу.
– Коли впевнився, що фінанси дозволяють мені розпочати власний бізнес, поїхав у Крим і створив там фірму, яка спеціалізувалася на тваринництві та сільському господарстві. Проте весь час працював над тим, аби між Україною та Туреччиною був підписаний двосторонній договір про стратегічне партнерство, – продовжує чоловік. – Зрештою, у 2012 році цей документ таки підписали, і я повернувся до Києва, подарувавши кримську ферму татарським родинам. У столиці займався космічними та оборонними технологіями. Проте з часом втомився від ритму великого міста. Щоразу, приїжджаючи на Західну Україну, ловив себе на думці, що старість хочу зустріти саме тут. Тож коли друг із Рівного вкотре запросив до себе у гості, вирішив осісти в цьому регіоні. До того ж, Рівне сподобалося моїй дружині, тепер вона щомісяця приїздить сюди до мене.
На Рівненщині турецький військовий знову зайнявся тваринництвом. Відремонтувавши напіврозвалені колгоспні корівники, став вирощувати тут племінних овечок породи меринос та романівської. Втім, починаючи справу, зіштовхнувся із проблемою, яка ставила під загрозу увесь бізнес: виявилося, що жодне підприємство в Україні не вирощує чистокровних тварин цих порід. Романівських та мериносів для Мустафи Сабрі Сіпахіолгу вивели в аграрному інституті на Закарпатті. Кожна з цих порід, каже, має свої переваги. Мериноси виростають більшими, а от романівські народжують одразу по кілька ягнят. Аби вигодувати молоде поголів’я, військовий спеціально тримає кілька кіз та корів, бо ж овечого молока не вистачає.
Прогулюючись фермою турецького господаря, важко повірити, що зовсім недавно тут панувала розруха: напівзруйновані приміщення без даху з вибитими вікнами ховалися у бур’янах. Нині ж цвітуть квіти, біліють бордюри доріжок – скрізь чисто та охайно. Для працівників Сабрі облаштував кухню з побутовою технікою, є конеренц-зал та невеличкий кабінет, де чоловік займається паперовою роботою. У найближчих планах створити на фермі музей старожитностей та впорядкувати кімнату відпочинку для гостей.
Одночасно з фермою у Деражному чоловік створив фірму в Туреччині, яка замається продажем цих тварин. Пояснює, на його батьківщині великий попит на ці породи. Уже експортував туди з України більше трьох тисяч голів овець. Втім турецькі закони забороняють продавати тварин протягом двох років після імпорту, тож поки що, запевняє Сабрі, не заробив на тваринах жодної копійки. Жартує, прибуток з українських інвестицій отримуватимуть уже онуки.
– Насправді, Україна має великий потенціал як у сільському господарстві, так і в галузі технологій. До того ж, робити бізнес у цій країні не важче, аніж у Європі, Америці або якійсь іншій державі, – розмірковує турецький бізнесмен. – Я вже 20 років живу тут, і спостерігаю, як із року в рік знищували тваринництво, руйнували ферми… Люди мали на руках живі гроші, а в результаті залишилися ні з чим. Тож, працюючи тут, намагаюся всіляко сприти розвитку села. На роботу беру лише місцевих, у них купую корма для тварин, орендую техніку для роботи на фермі, а усе необхідне купую лише в місцевих магазинах. Ба більше, я викупив у пайовиків приміщення сільської ради і подарував його громаді. Тутешні селяни – це мої сусіди, бо я приїхав сюди жити, а не лише бізнес робити. В Україні бачу потенціал для двох синів та онуків. З цією країною пов’язую майбутнє своєї родини.
Марія МАРТИНЮК
