Військові лікарі хоча й не беруть участі в бойових діях, та на війні не носять білих халатів. Як це – працювати у бронежилеті й у касці, а спати зі зброєю, не на словах знає 44-річний анестезіолог Іван Кіранчук із міста Сарни, що на Рівненщині. Влітку 2015 року він опинився у зоні АТО, де пробув десять місяців.
– Пане Іване, як ви потрапили в зону АТО?
– Мене призвали. У військкоматі сказали, що армія потребує медиків. Зателефонували й повідомили, що вранці треба бути в пункті збору. Треба – значить, буду. Не всі зрозуміли мене, і тривалий час чув фразу: «Ваня, це не наша війна». На це я відповів: «Ви хочете, щоб стріляли у нас під вікнами? Тоді це буде наша війна?» Більше цю тему ніхто не порушував. З квітня проходив навчання у військово-медичній академії, а в червні разом із 14-ю окремою механізованою бригадою відправився в зону АТО.
– У яких умовах вам доводилося працювати?
– Медрота стояла за шість кілометрів від Мар’їнки. Стояли на шляхах евакуації, найбільше втрат було у Красногорівці та Мар’їнці. Тільки заходило сонце, починались обстріли, а там і поранені. Разом із водієм і санітаром перевантажували хворих та доправляли в сусіднє Курахове. Бували такі випадки, коли допомогу потрібно було надати негайно. Ми розгорнули імпровізований госпіталь. Зробили приймальню, збили ліжка – такий собі стаціонар, де можна було прокапати хворих воїнів. У машину для евакуації могли взяти одного-двох хлопців, потім – наступних, і так цілий день.
– Як було з медикаментами? Чи всього вистачало?
– Завдячуючи армії волонтерів, проблем із медикаментами не мали, натомість машини – старі, без спеціального медобладнання. Держава забезпечувала перев’язочними матеріалами. Проблема в тому, що ми працювали за «радянськими» стандартами. Тоді ж, яка була армія? Це хлопці 18-20 років, які й захворювання мали специфічні. Простудні, розтягування, а сьогодні на цю війну призвали людей старших – в одного спина болить, в іншого радикуліт, у когось виразка. А в тих умовах ці болячки тільки загострювалися. Відповідно, й медикаменти потрібні іншого профілю. У цьому нас рятували волонтери.
– Як місцеве населення ставиться до наших військових?
– З нами вони дружбу не вели, та й з тими, що за тією лінією, теж не дуже. Люди налякані, бояться за свої життя, тримають нейтралітет. Були такі, що просили, щоб ми йшли звідти. Ми пояснювали, хто ми, навіщо прийшли, цікавилися їхніми проблемами. Були випадки, що зверталися за меддопомогою. Взагалі, Україна живе ніби на двох континентах: на одному – смерть, розруха, а тут – мир.
– На ваш погляд, що це – АТО чи війна?
– АТО – це повноцінна війна. Не те, що ми звикли бачити по телевізору, набагато страшніше. Найгірше, що ця війна розгорілася з того боку, з якого просто цього не очікували. В той же час я був приємно здивований патріотизмом наших військових, які, не маючи відповідного й адекватного протилежній стороні озброєння, все-таки витримують той натиск, не кидають поля бою, по суті, з автоматами йдуть проти танків.
– Як вплинула на вас війна?
– Я 18 років пропрацював у реанімації. За цей час надивився усякого, тому побачене мною на донбаській війні не було шоком. Їхав на Донбас із розумінням: якщо маю загинути, значить, така доля. Все ж таки ця війна загострила в мені почуття справедливості. Коли був там, жевріла надія, що держава швидше реформується і людям стане краще жити, але, на жаль, за чотири роки нічого не змінилося. Прикро, адже в таких екстремальних умовах, коли частина території анексована, на іншій іде війна, внутрішньо держава повинна була мобілізуватись, а цього не сталося. Що найтяжче? Не впускати у серце ненависть, залишитися людьми. Ми воюємо тому, що любимо свою Батьківщину, рідну землю, а не тому, що когось ненавидимо. Адже війна закінчиться, а ненависть у серці приживеться.
Катерина ПАВЛЮК
