Тисячі обірваних життів, десятки тисяч скалічених доль… Найкращі сини України грудьми лягли на її захист. Біль, сльози, розпач оселилися в українських родинах. А поруч із ними в куточку притаїлася надія… Страшна картина Другої світової війни… Україна… У наші дні кулі знову забирають життя тих, хто став на захист своєї Батьківщини. А жителі Рівненщини разом із українцями з різних куточків держави 8 травня, вже четвертий рік поспіль, відзначають День пам’яті та примирення, а 9 травня – День перемоги над нацизмом.

Відповідно до Указу Президента України, метою відзначення є гідне вшанування подвигу українського народу, його визначного внеску в перемогу Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні та висловлення поваги усім борцям проти нацизму. У цей день варто згадати й усіх тих, хто загинув у неоголошеній війні з Росією на сході України. А 9 травня залишилося традиційним Днем перемоги над нацизмом.

Щоразу, на великі свята, коли вся родина збиралася за столом, моя бабуся Ніна піднімала тост за те, щоб не було війни.

– Ой, бабо, що ви говорите? Яка війна? ХХІ століття на дворі! – фиркали ми, вважаючи її страхи чимось нереальним. Тим, що ніколи нас не зачепить.

– Дай, Боже, щоб ви не знали, що то таке. Я хоча й знаю тільки те, що мати розказувала, але пережити цю біду нікому не бажаю, – ніяковіла на наші зауваження.

Моя бабуся народилася восени 1942 року. Свого батька не знає, його забрали на фронт ще до її народження. Прабабця сама ростила трьох дітей. Через які труднощі їй довелося пройти, можна лише здогадуватися. Проте, ховаючись із дітьми від фашистів, вона ніколи не скаржилася на життя. Щодня дякувала богу за прожитий день і просила, щоб чоловік вернувся живим.

– Коли війна закінчилася, всі верталися додому, ми теж ждали батька. Виглядали його до пізньої ночі. Щоразу, як скрипіли двері, ми бігли, сподіваючись, що то він прийшов. Але батько не вернувся, – згадувала баба Ніна.

Вона не любить говорити про той період. Її розповіді завжди обмежуються кількома фразами.

– Потім прийняли щороку святкувати День Перемоги. А я не люблю це свято. Нащо мені перемога, як я батька не знала? Якби хоч знати, де він похований, – додавала вона

На жаль, страхи мої бабусі, як і тисячі інших людей старшого віку, справдилися. Окупант прийшов, звідки не ждали. Підступно і хитро війна знову ввірвалася у наше життя. Таке розмірене і спокійне, сплановане до деталей.

Тисячі обірваних життів, десятки тисяч скалічених доль… Найкращі сини України грудьми лягли на її захист.  Біль, сльози, розпач оселилися в українських родинах. А поруч із ними в куточку притаїлася надія…

Матері, з горя заламуючи руки, надіються, що син от-от зайде у двері. Обніме, погладить рукою сивину і скаже, що повідомлення про його смерть помилка, непорозуміння, плутанина.

Дружини і кохані до останнього сподіваються, що зниклий безвісти не означає загиблий… А діти, з яскравим вогником у очах, розповідають одноліткам, як писали татові листа на Донбас, прикрашаючи його жовто-блакитними сердечками. Впевнені, він обов’язково повернеться і допоможе зробити уроки, всадить до себе на коліна і довго розповідатиме, як сумував за ними на передовій.

І більш за все хочеться вірити, що ці надії не будуть даремними. Що вони неодмінно справдяться. Що всі, кого чекають, повернуться додому. Що ми знатимемо поіменно кожного Героя, який загинув, аби над нашими головами залишалося мирне небо.

Марія МАРТИНЮК