Бої під Дебальцевим і подальший вихід українських військ із «мішка» не мають одностайної оцінки. Для одних (переважно професійних військових) це зразок вдалої воєнної операції, яка була проведена в надзвичайно складних стратегічних та погодних умовах і з мінімальними втратами.
Для інших, переважно простих громадян та деякої частини мобілізованих військовослужбовців і членів їхніх родин, це була трагічна сторінка, яку можна порівняти з іловайськими подіями. Маючи два абсолютно розбіжних погляди на одну подію, звернімося до цифр і фактів.
Станом на березень 2014 року Збройні сили України могли протиставити терористам 6 тис. офіцерів і солдатів (контрактників) включно з тими, які служили в артилерії та повітряній обороні. Завдяки двом хвилям мобілізації кількість усіх військ (разом із ЗСУ, НГУ, зведеними загонами ДПСУ, підрозділами СБУ та МВС) у зоні АТО вдалося збільшити до 35 тис. осіб. Однак у липні — серпні 2014-го війська зазнали відчутних втрат, здебільшого пораненими, внаслідок роботи російської ствольної та реактивної артилерії, пише “Тиждень.ua“.
Частини, які складалися з контрактників, а це передусім чотири бригади високомобільних десантних військ, були цілковито знекровлені, а деякі взагалі втратили боєздатність. Третя хвиля мобілізації, яка проводилася з 24 липня по 6 вересня 2014 року, дала змогу підтримати кількість військ у зоні АТО в межах 33–35 тис. осіб. Це були всі сили, якими розпоряджалося українське командування після поновлення активних бойових дій на Донбасі в середині січня 2015-го. З них безпосередньо в районі Дебальцевого перебувало 4,7 тис. військовослужбовців і правоохоронців.
З військового погляду цієї кількості професійних солдатів було б достатньо для успішного ведення бойових дій. Але переважно це були страшенно стомлені люди, які почувалися ошуканими державою. Умовно вони поділялися на три категорії. Перша — контрактники, які служили до весни 2014 року. Станом на січень 2015-го їх лишилося порівняно небагато. Вони були в частинах високомобільних десантних військ, більшість із них у той час перебувала на переформуванні в місцях постійної дислокації. Деякі батальйони десантників були просто небоєздатними.
Те саме можна сказати й про інші частини контрактників. В офіційному звіті Генерального штабу ЗСУ, присвяченому бойовим діям у районі Дебальцевого, є така фраза: «Особовий склад зведеного загону 3-го та 8-го окремих полків спецпризначення, які мали забезпечити відведення підрозділів із району Дебальцевого, внаслідок фізичного та морального виснаження відмовився виконувати завдання, самостійно їх змінюючи та відходячи без наказів у безпечні райони». Згадані полки вважаються елітою Збройних сил України, значною мірою укомплектовані контрактниками. І вони «відмовилися». Що ж казати про просту піхоту?
Друга категорія — мобілізовані за першою, другою та третьою хвилями. Це звичайні чоловіки з вулиці, вирвані з мирного життя, які в 1990–2000 роках пройшли строкову службу і в кращому разі за той час кілька разів стріляли з автоматів. Якщо йдеться про дебальцівські події, то слід особливо відзначити 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас», який у буквальному розумінні «сплив кров’ю» в серпні 2014-го в районі Іловайська. Попри це, йому знову «пощастило» потрапити на найскладнішу ділянку фронту. Там, у Дебальцевому, були й інші батальйони територіальної оборони.
Коли їх формували навесні 2014-го, мобілізованим обіцяли, що їхні батальйони стоятимуть на блокпостах у другій лінії оборони — за бригадами та полками ЗСУ. Ситуація «перегралась», і в цих батальйонах раптом з’явилися протитанкові батареї та важка техніка, їх висунули на «передок».
Що мали думати про це люди, яких мобілізували в «Кривбас» або «Київську Русь»? Вочевидь, їм треба дякувати вже тільки те, що вони не побігли з АТО (як вчинили деякі інші частини), а далі несли військову службу. Приблизно те саме можна сказати про частини 128-ї окремої гірсько-піхотної та 17-ї танкової бригад, які перебували в районі Дебальцевого й також були майже цілком набрані з мобілізованих. Бажання цих людей були прості: дожити до кінця свого річного терміну служби й повернутися до родин. З такими настроями в наступах участі не беруть.
І третя, нечисленна категорія військовослужбовців — добровольці. У Дебальцевому вони були представлені переважно в батальйоні «Донбас», 42-му батальйоні територіальної оборони, 54-му розвідувальному батальйоні та роті МВС «Світязь».
Проти українських військ діяли щойно сформовані два корпуси так званої народної міліції самопроголошених «ЛНР» і «ДНР», напівкеровані сепаратистські збройні формування («Призрак», «Казачий полк») і регулярні війська Російської Федерації в другому ешелоні. Війна проти України була поновлена саме ворожими збройними формуваннями. Сепаратисти прагнули досягти успіхів на багатьох напрямках і як мінімум вийти до кордонів Луганської та Донецької областей, а як максимум пробити коридор до Криму. Однак їхні наступальні дії на інших ділянках фронту або зовсім «захлинулись», або мали незначні успіхи за дуже великих втрат.
Саме тому зрештою вони зупинилися на виконанні двох завдань: спочатку захоплення території Донецького аеропорту, потім «звільнення» дебальцівського залізничного вузла.
