“Той, хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього”- ця фраза якнайкраще окрелює сьогодення. Знати історію України, рідного міста важливо для тих, хто прагне щось змінити. Адже інколи ми навіть не здогадуємося, що ті, хто творив історію – живе поруч із нами. Такою людиною є засновник міста Вараш та перший директор атомної електростанції Володимиром Коровкін.
Він – корифей ядерної енергетики, що здобув величезний авторитет в Україні та за кордоном. Володимир Коровкін 29 років незмінно очолював Рівненську атомну електростанцію і організовував будівництво та експлуатацію п’яти енергоблоків, в тому числі чотирьох блоків на РАЕС і другого блоку на ХАЕС.
У далекому 1973 році Володимир Коровкін приїхав на Полісся та очолив атомну електростанцію, яка існувала тільки на кресленнях. Про те, як будували Кузнецовськ (нині Вараш), складнощі та найбільші досягнення – Володимир Коровкін розповів в ексклюзивному інтерв’ю.
“Вночі проводити “оперативки”, а вдень будували місто”
– Що ви пам’ятаєте про місто, в якому Ви працювали?
– Мене найбільше вразила організація соціальної сфери. У 1952 році, коли після війни пройшло всього 7 років, країна була в скрутному становищі. Проте у місті закритого типу, на «Маяку», я побачив красивий проспект, прекрасні спортивні зали, магазини, в яких були і продукти, і одяг. Соціальній сфері приділяли величезну увагу і в цьому неабияка заслуга міністрів: Бориса Ваннікова, Юхима Славського, який до речі був виходцем з України. Вони розуміли, що від соціальної сфери залежить робота всієї ядерної галузі. Це дуже небезпечна професія і вона вимагає високого рівня відповідальності. Людина повинна прийти і віддати себе роботі та бути впевненою, що діти в школі або в садку, дружина також на роботі, родина забезпечена всім необхідним. Також був розвинений санаторно-курортний відпочинок працівників: люди відпочивали у Криму, Сочі, Карпатах, Прибалтиці, Алтаї, Казахстані. У нас також були в продажу автомобілі – «Победа» і «Волга», що на той час було великою розкішшю. Керівництво країни розуміло, що досить складно уникнути технологічних аварій, які можуть відбутися в результаті помилок персоналу. Тому, ми, вихованці атомної галузі, впроваджували ці соціальні програми в усіх містах, де були призначені.
– У яких містах ще Ви працювали?
– До 1973 року працював на Сибірському хімічному комбінаті, де виробляли електроенергію на атомних та теплових блоках. По службі я був в Казахстані на рудниках, і комбінатах Красноярська, Ангарська, Новосибірська. Ідея розвиненою соціальної сфери була всюди.
– Коли Ви приїхали у місто Вараш, (раніше Кузнецовськ), яким воно було?
– У Кузнецовську повинен був відкрити фінансування і виїхати назад в РСФСР. Проте людина, яка мала очолити станцію не сподобалася партійній владі і на прохання міністра перевести мене в Калінінську область, партійна влада відмовила. Так я залишився тут. Таким чином став директором атомної станції. Тодішній Кузнецовськ – це було звичайне селище, з якого ми почали будували місто.
– З чого почали будівництво нового міста?
– Технічну частину проектувало Ленінградське відділення «Атомтехпроекта», а проект міста- київський «Діпромісто». Проект пройшов усі технічні експертизи без зауважень і в 1973 році був затверджений. Спочатку працювали тимчасові будівельники, потім прийшов Геннадій Куксов, начальник будівництва і ми разом почали розвивати соціальну сферу. Зрозуміло, що на ключові посади «атомки» я запросив професіоналів: тих, з ким доводилося раніше працювати у Томську, колишніх моряків з атомних підводних човнів, спеціалістів зі станцій Красноярська, Кольського півострова.
З начальником управління будівництва Куксовим, ми вирішили будувати повноцінне місто. Я жив тоді у пересувному будиночку. Нам доводилося вночі проводити “оперативки”, тому що вдень будували… Це був нечуваний на весь Радянський Союз експеримент під крики та погрози начальства. Адже ще ні одна будова, ні одна АЕС не починалася із закладання не тимчасового житла. Перед Новим 1975 роком у нас були перші новосілля у квартирах. Проектували та впроваджували проекти гуртожитків. Архітектура на той час була іншою, ніж сьогодні. В проекті було багато огріхів, наприклад, дороги були такими, що в квартальних проїздах не можна було роз’їхатися двом автомобілям, але ми на свій страх і ризик переробили це. Також було передбачено газове постачання, проте, ми їздили до Москви і змінили проект на електропостачання. Було дуже складно переконати керівництво, проте нам вдалося. Ми розуміли, що місто з трьома блоками не буде розвиватися. Тому провели складну роботу і нам додали ще три блоки. Тобто у місті має бути шість блоків, зараз добудували четвертий, а п’ятий закладений.
“Мрію, щоб були побудовані п’ятий та шостий блоки”
– Чи все задумане вдалося реалізувати?
– Звичайно не все. В кінцевому підсумку у місті повинно бути тринадцять дитячих садків, зараз дванадцять, сім шкіл, зараз п’ять, шоста недобудована. Разом із будівництвом шостого блоку повинно бути велике водосховище з яхтклубом. Але, на жаль, цього немає. У зв’язку із тим, що місто росте, збільшується кількість жителів потребують розвитку очисні споруди. Також необхідно збільшувати електропостачання, адже технології розвиваються і сьогодні маємо багато електроприладів, яких на той час не було. Тому згідно проекту має бути побудований ще один трансформатор. Також повинна була бути розширена спортивна база – відкритий басейн, спортивні зали, льодовий каток і парк з водоспадами. Але разом з тим ми побудували те, чого не було в проекті: реабілітаційний центр, щоправда він недобудований, має бути ще три будівлі. Не було ні собору, ні церков – ми це втілили у життя за рахунок власних внутрішніх ресурсів. Нам пощастило, що і будівельники і енергетики були однодумцями і разом вдалося багато чого зробити. Ми були єдиною командою.
-Пане Володимире, яким Ви мрієте бачити місто Вараш?
– Моя мрія – втілити все, що закладено в проекті. Мрію, щоб у місті були дитячі майданчики, каруселі. У нас, на щастя, висока народжуваність і потрібно дати дітям місце для розвитку, щоб вони займалися спортом. Поруч з собором є недобудована будівля – це Будинок Милосердя. Його немає у жодному проекті, проте ми хотіли свого часу з’єднати Будинок милосердя з Реабілітаційним центром. У нас багато самотніх людей похилого віку, тому прагнули створити комплекс, щоб ці люди не відчували себе покинутими. Держава перестає бути державою, якщо нещасливі діти і люди похилого віку. Я хочу, щоб було покращено медичне обслуговування. І найголовніше мрію, щоб були побудовані п’ятий та шостий блоки. Тоді сюди приїздитимуть молоді спеціалісти і місто процвітатиме. У атомників висока заробітна плата і є купівельна спроможність, вони мають можливість купувати житло за рахунок власних коштів. Якщо цього не станеться, то місто перетворитися в місто ветеранів та людей похилого віку, а цього не повинно бути. З будівництвом блоків з’являться гроші, щоб добудувати задумане. В інших атомний містах станція, мерія і бізнес представляють єдине ціле і вкладають гроші в розвиток міста.
– Що Ви вважаєте найбільшим своїм досягненням у розвитку міста?
– Будучи не в складі Міністерства енергетики і атомної промисловості, а в складі Міненерго України, де не було атомних об’єктів, ми побудували найсучаснішу атомну станцію і впоралися з карстовою проблемою. Адже, коли її виявили, через помилку пошуковиків, стояло питання про часткове або повне закриття станції. Коли ми побудували два блоки на одному із об’єктів у нас провалився кран, виявилося, що ми будуємо на карстових воронках. Разом із вченими України, геологами, міністром Славським ми знайшли спосіб як вирішити цю проблему – ми заповнили воронки цементно-бентонною сумішшю. Якщо була воронка, то заливали аж до базальтової основи, яка знаходиться на глибині 40-45 метрів. Тобто половина Кузнецовська у нас стоїть на цементно-бентонітовій суміші, а решту ми вже одразу будували на бетонних плитах. А четвертий блок відразу будували на буронабивних палях (їх 1200 штук під головним корпусом). Ми вирішили проблему і врятували станцію. Друге, чим пишаюся – що нам вдалося виховати справжніх професіоналів серед місцевих жителів. Сьогодні вони одні з найкращих спеціалістів у світі і успішно працюють і продовжують почату нами справу. Сподіваюся, що наступне покоління розвиватиме місто. Адже лише об’єднавши зусилля ми можемо створити гарні умови для нашого життя і життя наших дітей.
Довідка:
Народився 25 лютого 1930 р. у с. Лужки Іванівської області (РФ). Закінчив Іванівський енергетичний інститут. Трудову діяльність молодий інженер-теплоенергетик розпочав у 1952 р. на атомному комбінаті «Маяк». Упродовж 1953–1973 рр. працював на ТЕЦ Сибірського хімічного комбінату, що уособлював усе передове в атомній науці і техніці. Починав звичайним інженером, пройшов усі виробничі щаблі до посади директора ТЕЦ. На початку 1970-х рр., коли ядерна енергетика набирала обертів, професіоналу, зрілому керівнику Володимиру Коровкіну запропонували очолити Західно-Українську АЕС (Рівненська АЕС).
Нагороджений орденами «За заслуги» третього ступеня, Ярослава Мудрого 4-5 ступеня, Станіслава двох ступенів, «Дружби», Святого Володимира, Миколи Чудотворця, міжнародними відзнаками «За мудрість і далекоглядність політики управління», «За динамізм у промисловості та особисті заслуги у стратегічному управлінні підприємством. За особистий внесок у розвиток електроенергетики, високу професійну майстерність присвоєно почесне звання «Заслужений енергетик України» (2004).
Ольга ПІХУН
