Покидаючи у 2014 році рідні Ровеньки Луганської області, Яна Униченко й гадки не мала, який успіх чекає її на Рівненщині. Нині ця маленька і тендітна дівчина один із найвідоміших художників Рівненщини. Квіти, які вона малює у петриківському стилі, прикрашають стіни багатьох будівель і закладів. Художниця зізнається, навіть після закінчення війни на Сході України, не впевнена, чи поверться на малу батьківщину. Про життя Яни до і після переселення – читайте у нашому інтерв’ю.
– Яно, ваші картини вражають. Хто вчив Вас малювати? Чи були в родині художники?
– Ні, хист до малювання маю лише я. Батьки – звичайні робітники. Художню ж освіту здобувала спершу в училищі, вивчилася там на художника оформлювача. Потім вступила до інституту в Луганську, де здобула фах вчителя образотворчого та декоративного мистецтва. На жаль, не працювала за спеціальністю жодного дня. Коли я закінчила ВУЗ, у регіоні вже тривали буремні події.
– Тоді, отримавши диплом, ви й зважилися на переїзд?
– Знаєте, ще до війни я мріяла поїхати на Західну Україну, бо була тут один раз. Бачила неймовірно красиві ліси, перейнялася традиціями… Коли ж почалися бойові дії, двоюрідна сестра запропонувала виїхати на Рівненщину, в місто Здолбунів, де жила найкраща подруга її мами. Я погодилася без вагань. Батьки, звісно, були проти, втім настояла на своєму. Залишаючи домівку, й гадки не мали, що залишимося тут так на довго. Думали, побудемо тиждень-другий, усе заспокоїться, одразу ж повернемося. Незадовго після від’їзду, ми дізналися, що покинули Донбас останнім потягом, який рушив у цьому напрямку. Тоді й усвідомили, що у країні справжня війна! Правда, сестра з чоловіком змушені були повернутися на підконтрольну Україні територію Луганщини. Я ж залишилася. На той час уже мала декілька замовлень розмалювати стіни.
– До речі, з чого почалося малювання на стінах?
– З того, що подруга Марина Фещук познайомила мене з головою ОСББ Віктором Чумаком. Дізнавшись, що я художниця, він запропонував розмалювати кілька під’їздів. Один із яких – той, де я живу. Згодом малювала на стінах Національного університету водного господарства та природокористування. Також запрошують оздобити стіни й кафе. Малюю квіти у петриківському стилі, бо вони яскраві та викликають позитивні емоції, а це саме те, чого нам найбільше не вистачає. Вдома я розмалювала квітами свій паркан та сусідів. Мріяла, що розфарбую цілу вулицю, проте не судилося… Зараз же хочу мати власну повноцінну студію, де вчитиму малювати інших. Проте гостро стоїть проблема житла, тож працюю у невеличкому приміщенні. Хоча й далеко від дому, важко добиратися, втім мрія певною мірою здійснилася.
– То ви вже “обжилися” на Рівненщині? На Луганщину повертатися не плануєте?
– Не знаю, все можливо. Проте тутешній клімат мені більше підходить, що позитивно відображається на здоров’ї. Щоправда, на Рівненщині мені подобається більше.
– Батьки, так розумію, залишилися на окупованих територіях. Чому не переїжджають до Вас?
– Я дуже хочу, аби батьки переїхали до мене. Проте вони відмовляються, бо там їхній дім. До того ж, ніколи не були за Заході України. Та й російська пропаганда дає своє. На жаль, тато з мамою телевізору вірять більше, аніж мені. Зрештою дійшло до того, що, зідзвонюючись, говоримо лише про особисте. Як би там не було, вони – мої батьки, тож хочу зберегти з ними гарні стосунки.
– Наостанок, ви вільно володієте українською мовою, що серед уродженців Сходу зустрінеш нечасто…
– Я навчалася в україномовному університеті, до того, багато читала українською. Суржик, правда, іноді ще проривається, але я працюю над цим.
Марія МАРТИНЮК
