“Не я б’ю, верба б’є”… Сьогодні віряни відзначають Вербну неділю. У цей день в храмах Рівного відбуваються святкові богослужіння. По їх завершенню священики освячують вербові гілочки та вітають усіх зі святом. Зокрема, прийнято під час привітання легко бити вербою, бажати здоров’я і щастя. Проте мало хто знає, що це один із найтрагічніших днів у церковному році. Звідки пішла традиція освячувати вербу, який зміст у собі несе свято та які вірування і прикмети з ним пов’язані? Відповіді на ці та інші запитання дає керівник прес-служби Рівненської єпархії ПЦУ протоієрей Василь Рудніцький.
Вербна неділя – одне з найтрагічніших свят у церковному році
За його словами, Вхід Господній в Єрусалим, неділя Вайї (пальмова неділя), Вербна неділя – всі ці назви вказують на єдине свято, що відзначають в останню неділю перед Пасхою, тобто в 6-у неділю Великого посту.
– Це свято, перш за все, пов’язане з Євангельською подією, яка відбулася в останні дні земного життя Господа Ісуса Христа – його урочистий вхід в Єрусалим напередодні свята Пасхи. Ці події хронологічно та змістовно передували його страстям. Євангеліє описує, як радів весь Єрусалим, коли Господь на звичайному ослі в’їхав у місто. Здавалося б, якою радістю переповнене це свято: як тоді, так і зараз багато людей, тоді з пальмовим віттям – тепер з вербою, тоді співаючи «Осанна в Вишніх!» – тепер з вигуками навколо «з святом вас!»… Та насправді це свято одне з найтрагічніших в церковному році. Це пов’язано з тим, що все це торжество, вся ця радість, побудована на нерозумінні, на самообмані. Люди, які зустрічали Христа, чекали політичного вождя, визволителя, який покладе край земним стражданням людей. І, коли ці ілюзії розвіюються, а це сталося, як ми знаємо, доволі швидко, коли народ вже кричатиме, щоб розіп’яли Його, що ж сталося? Народ чекає, що Месія візьме владу в свої руки, організує повстання і помститься всім, хто їх ображав. А Христос входить тихо і смиренно, чим розчаровує народних вождів і вони налаштовують людей проти нього, – пояснює отець Василь.
Всі, хто шукав влади земної, завершили своє життя як і звичайні смертні – могилою, нічого з собою не взявши…
-Треба відзначити день, коли Ісус Христос війшов у Єрусалим – вказує св. Амвросій Медіоланський. Це був дев’ятий день місяця, коли вибирався пасхальний агнець, якого ізраїльтяни заколювали в чотирнадцятий день місяця. Отже, Христос – Істинний Агнець, який повинен був прийняти розп’яття у п’ятницю, увійшов до Єрусалиму в той день, коли вибирався прообразний агнець. Тобто Господь входить насамперед не як земний цар, а як пасхальне ягня, що готується до заколення. Він входить на смерть. Народ шукав земної перемоги, земної влади, земної свободи. Його вожді хотіли перемагати і володіти. Та що залишилось від цих людей? Що залишилось від Римської імперії? Що залишилось від атеїстичного Радянського союзу? Що взагалі залишилось від тих, хто думали, що мають владу і ніхто не забере її від них? – нічого. Всі, хто шукав влади земної завершили своє життя як і всі – могилою, нічого з собою не взявши. А Христос ніякої сили, ніякої влади не проявив. Він, який міг весь цей народ очолити і створити своє Царство, відмовився, залишившись безпомічним, вразливим і смиренним перед своїми мучителями, – додає священик.
Нам страшно жити за заповідями, бо вони стають у повну опозицію до наших бажань і способу життя
І в наш час може виникнути питання, продовжує отець Василь, чому, коли народ так потребував тоді царя, нині президента, який би навів лад у нашому земному перебуванні, Господь не дає його, як і тоді не, ставши політичним вождем?
– Що ж заповідає Христос своїми діями? Він заповів нам життя. Він навчив нас, що крім любові, крім готовності бачити в своєму ближньому найдорогоцінніше, що є на землі – нема нічого. Він навчив нас, що страждання не можуть зламати людину, якщо вона любить. А також, що ні влада, ні багатство, ані насолоди не можуть заповнити порожнечу в душі кожної людини. Тільки Бог може принести гармонію у людське існування, тільки Бог може перетворити смерть на життя. І як жаль, що тоді, і так часто тепер, ми відкидаємо Христа, бо він пропонує нам любов, любов до самозабуття і, навіть, смерть за ближнього, за свій народ, а не земні блага чи ідеальну політичну систему. Нам страшно жити за заповідями, бо вони стають у повну опозицію до наших бажань і способу життя. Та хоч ми живемо в світі, який по суті відрікся від Бога, зайнятий тільки собою, постійно бореться за владу, силу, могутність, перемогу і майже нема є у ньому місця Божій любові, світлу і радості… Та в цей день, коли стоїмо ми в переповнених храмах із піднятим віттям верби, виголошуючи знову і знову «Осанна!», ми говоримо собі та всьому світу, що незважаючи ні на що, прийде Христове Царство любові, перемоги над гріхом, смертю, і що радості цієї віри в нас не відніме ніхто, – каже священик.
Церква закликає нас, угледівши, що за зимою йде весна…
І хоч так багато людей вірять у владу, земних правителів, як засобів для досягнення людством щастя, Церква в цей день нагадує, що Царство радості та щастя не від світу цього.
– Лише через Христа воно сходить до нас, пройшовши муку, біль і зневагу. Принісши вербу додому, ми можемо бачити в ній оберіг, прикрасу чи просто гілля… Та Церква закликає нас, угледівши, що за зимою йде весна, побачити, що з Христом за смертю йде воскресіння; що перебуваючи з Богом, ми не уникнимо страждань, але можемо преобразити їх на шляху до воскресіння і радості, – нагадує отець Василь.
А також додає, що не сама верба допомагає людям, а віра в те, що вона має чудодійні властивості та допоможе, віра у Бога…
Не я б’ю, верба б’є, від нині за тиждень – Великдень!
Також у Вербну неділю існують свої цікаві звичаї та обряди, які походять із давнини. У багатьох країнах світу Вербну неділю називають Пальмовою. Гілками цієї рослини встеляли дорогу та вітали Ісуса Христа під час в’їзду в Єрусалим. Пальма є символом чистоти і непогрішності. Проте, на слов’янських територіях пальми не ростуть, а весна настає із цвітінням верб. Тому й пальмові гілки люди замінили вербовими. Колись, віряни обов’язково рано-вранці йшли до церкви, щоб посвятити вербу. Від малого до великого, всі тягнули догори руки з вербами, коли священик кропив їх свяченою водою. “Не я б’ю, верба б’є, від нині за тиждень – Великдень!” – саме такі слова лунають ув цей день звідусіль. Гілочками верби люди легко б’ють один одного і бажають бути такими ж здоровими, як і це дерево, що першим розцвітає бруньками.
Вже прийнято, що перед вербною неділею, прибирають домівку. Це давній звичай, адже вважалося, що освячену вербу можна приносити тільки в чистий будинок. Така повага до верби у наших предків походить ще з далеких дохристиянських часів. Тоді з першими «котиками», що розпустилися, слов’яни зустрічали прихід весни. Згідно з віруваннями, свячену вербу ні в якому разі не можна викидати чи топтати ногами. Це вважають великим гріхом. Вербові галузки зберігають цілий рік, до наступного свята.
Верба є символом життя
У народі є багато повір’їв, які пов’язані з Вербною неділею. Вважають, що освячена верба охороняє житло від злих духів, береже добробут. Звичайно, більшість цих звичаїв залишились у минулому, проте є й такі, що дійшли й донині. Як і в будь-які святкові дні, у Вербну неділю не можна працювати. Тому, варто заздалегідь прибрати домівку та приготувати пісну їжу.
Сьогодні ж, для більшості українців, верба є символом життя, наближення одного з найбільших християнських свят – Великодня.
Вікторія РИЧКО
