26 квітня 1986 року сталася найбільша техногення катастрофа в історії людства. З різницею у дві секунди відбулося два вибухи на четвертому реактоі Чорнобильської АЕС. Про страшну аварію уряд СРСР повідомив лише наступного дня, не вдаючись до особливих подробиць. На ліквідацію цієї страшної біди мобілізували солдатів, допомагали добровольці… Рівнянин Володимир Гузь – один із тих, хто працював у епіцентрі чорнобильської катастрови. Про ті події він розповів порталу “КРАПКА”.
Ліквідовувати наслідки аварії на ЧАЕС Володимира призвали з військкомату. Офіцер запасу був командиром взводу радіаційної розвідки.
– Ми мали карти, спеціальні журнали, куди записували зібрані дані. Неодноразово їздили на атомну, вели облік, реєстрували ступінь ураження кожної ділянки. Робота була важка та відповідальна. Ми давали підписку про нерозголошення інформації, – пригадує події 30-річної давнини Володимир Гузь. – Наш взвод їздив на БТРах, оснащених спеціальним обладнанням. Працювали й біля четвертого блоку. Також брали проби біля поблизу “рудого” лісу, на території містечка Прип’ять… Працювали над ліквідацією наслідків аварії з ранку до пізнього вечора. На відпочинок відводився один день у тижні.
У 30-кілометрову зону Володимира Гузя відкомандировували двічі. Першого разу, розповідає, був на ліквідації 10 днів – з кінця травня до початку червня 1986 року. Однак 23 лютого 1987-го знову повернувся у зону відчуження. Додому повернувся лише 5 трався, через 2 місяці.
– Коли ми приїхали на ліквідацію, місцевих жителів уже евакуювали. Ліквідатори працювали злагоджено. Попри те, що ніхто нікого не питав, хоче він їхати в Чорнобиль чи ні, якоїсь паніки чи обурення між ліквідаторами не було. Люди просто приїжджали й кожен робив свою роботу, – веде далі мову Володимир. – Всі ми були люди грамотні, з вищою освітою. Половина з нас – офіцери запасу, ще частина ті, хто служив у військах радіохімічної розвідки. Тож навчені до дисципліни, виконування вказівок та контролю емоцій.
Нині Володимир Гузь інвалід. Він на групі. Як і решта колег-ліквідаторів – хворіє. Зізнається, якщо до сорока недуги не надто давали про себе знати, то тепер відчуває загострення із кожним роком. Дошкуляють серце, судини, суглоби, нервова система…Чоловік перебуває на обліку в Центрі реабілітації. Щороку проходить обстеження, реабілітацію.
– Зараз дуже багато балачок про те, що в Прип’ять може повернутися життя. Вважаю це все дурницями. Я, як ніхто інший, знаю, наскільки там забруднена територія, – розмірковує чорнобилець. – Минулого року, на тридцяту річницю аварії, нас возили на екскурсію в 30-кілометрову зону. Дерева у Прип’яті поросли вище дев’ятиповерхівок. Тож можна лише уявити, скільки радіації у тих землях. Так, енергоблок закрили у саркофаг, але ж усю біду він не сховав. Це така собі невидима смерть. Ти її ніби й не відчуваєш, вона ніби й не шкодить тобі, проте тихенько робить свою справу. Можливо, з часом 30-кілометрова зона й зменшиться, проте безпечним для життя Чорнобиль ще стане не скоро.
Марія МАРТИНЮК
