Коли в 1980 році знімали фільм «Чекаю і сподіваюся», чи не половина жителів села Карпилівка Сарненського району зіграли у ньому. У воєнні роки в лісі неподалік населеного пункту стояв партизанський табір, на місці якого й проходили зйомки. Місцеві грали у картині народних месників. Зіркою екрану став і Кирило Щевич, йому випала епізодична роль партизана.
Чоловік працював у місцевому колгоспі трактористом. Одного дня до сільської ради запросили на збори всіх власників коней. Зізнається, йшов із тривого, адже при радянській владі людей, які тримали живий транспорт, вважали куркулями, ставилися до них із насторогою. Коли ж оголосили, що на зборах присутні представники кіностудії імені Довженка і селянам пропонують знятися у стрічці режисера Сурена Шахбазяна «Чекаю і сподіваюся», усі ахнули від несподіванки.
Картину знімали за мотивами однойменної повісті Віктора Смирнова. Згідно сценарію, події відбувалися 1942 року, в розпал Великої Вітчизняної війни. Німецьке командування почало посилену боротьбу з партизанськими загонами. Один із яких, що діяв на Поліссі, оточили війська противника. З ситуації, що склалася, є лише один вихід – дезорієнтувати ворога й прорватися через ополчення. Молодий месник взяв цю місію на себе й загинув, рятуючи товаришів. Мешканці Карпилівки грали у масових сценах партизанів. Німців – сарненські тоді ще міліціонери.
– За день зйомок нам платили п’ять карбованців, за коня давали ще десять, – пригадує Кирило Щевич. – На той час це були чималі гроші, тож відроблю зміну в колгоспі й мерщій підводою у ліс зніматися. Щоправда, кіношників більше цікавив мій білий кінь, аніж я. Тож нерідко й дружина Уляна їздила ним на майданчик. Вона, до речі, також знімалася у цьому кіно, грала селянку. Режисер пропонував зіграти їй у сцені страти фашистами молодої жінки у порваному одязі, але вона не захотіла.
Навколо сіл Карпилівка, Вири та Карасин був партизанський край, тож, як розповідав режисер, місце для зйомок вибрали не випадково. До того ж, чимало старожилів були у таборах партизанів і допомагали людям із студії відтворювати тогочасні події та побут. Для декорацій кіношники навіть стару бричку відкупили в одного сільського чоловіка, дали за неї п’ятсот карбованців. Тоді за ці гроші можна було купити хорошого мотоцикла.
Чоловік розповідає, хоча страху перед камерами у нього зовсім не було, відзняти той чи інший кадр з його участю із першого дублю не виходило. Професійні актори через це неабияк сердилися. Він пригадує випадок, коли молодий артист, який грав командира партизанів, грозив йому пістолетом, бо селянину ніяк не вдавалося зіграти сцену з конем. Хоча, переконує, лютували актори лише під час роботи на майданчику, поза зйомками поводилися дружелюбно.
– Загалом враження від артистів залишилися позитивні. Усі вони виявилися досить приємними та цікавими людьми, – ділиться враженнями Кирило Щевич. – Зйомки тривали близько місяця, селяни ходили до лісу як на роботу: хто в масовці грати, хто подивитися. Я ще й досі згаду епізод погоні німецьких мотоциклів за вантажівкою, яку захопили партизани. Коли ж зйомки закінчилися, кіношник у районі навіть творчу зустріч влаштували, запросили всіх, хто був задіяний у масовках: розказували нам про свої ролі, читали уривки художніх творів.
Марія МАРТИНЮК
