Костопілець Володимир Пузирко – один із тих, кому вдалося врятуватися у страшній аварії на лайнері «Адмірал Нахімов». У 1986 році об круїзний корабель вдарилося суховантажне судно «Петр Васев», яке перевозило ячмінь із Канади. Це була одна з найбільших катастроф радянського пасажирського флоту, що забрала 423 життя. Про ті страшні події чоловік й досі розповідає зі сльозами на очах.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Володимир Пузирко працював у «Сільгоспхімії» водієм, коли профспілка видала путівки у круїз по Чорному морю на лайнері «Адмірал Нахімов». Чоловік їхати у терне не збирався, проте за кілька днів до відправлення голова профспілки віддав йому свою путівку. Згідно туристичному графіку, вдень люди ходили на екскурсії приморськими містами, а вночі пливли. Корабель саме курсував із Новоросійська в Сочі, коли відбулося фатальне зіткнення
– Того дня на кораблі було святкування, відзначали день шахтаря, – пригадує трагічні події чоловік. – Ми з компанією спершу зайшли до бару, а потім пішли в кінотеатр дивитися фільм «Я люблю тебя больше жизни». Раптом відбувся удар, від якого нас штовхнуло вперед. Погасло світло, на якусь мить загорілося аварійне освітлення і знову згасло. Я вибіг на палубу й одразу направився до каюти, аби взяти рятувальні жилети, проте супроводжуюча групи не давала ключів. Вилаявся на неї, що рятуватися треба. Не зважаючи на те, що на борту знаходилося 1243 пасажири та члени екіпажу, ніхто не проводив жодних інструктажів по правилах безпеки та не пояснив, як користуватися рятувальними жилетами. Корабель кренився швидкими темпами, серед людей зростала паніка. Я, як стояв, так і сповз по палубі в море без рятувального пояса.
Корабель, висотою із дев’ятиповерховий будинок, пішов на дно за сім хвилин після зіткнення із суховантажем «Петр Васев». Жодну зі рятувальних шлюпок, які були на борту «Адмірала Нахімова», не встигли спустити на воду. Аби врятуватися, люди стрибали у море, не зважаючи на шторм, силою у чотири бали.
– За якусь мить перед очима пронеслося все життя. Тисячу разів прокляв себе за те, що погодився взяти ту злощасну путівку, – втираючи сльози, пригадує очевидець трагедії. – Раптом так захотілося жити, що зі всіх сил намагався вирнути на поверхню. Повітряною подушкою, що утворилася при зануренні лайнера, мене викинуло на верх. Зірвав із себе сорочку, штани, скинув туфлі й почав пливти у сторону Новоросійська проти хвиль. Бачу, недалеко на хвилях гойдається темний корабель, згодом з’ясувалося, що то «Петр Васев». На душі одразу ж стало легше, з’явилася надія на порятунок. З нього вже поскидали мотузки з вузлами та канатні драбини. Я із такою силою вхопився за каната, що до крові порізав ним руки. Згодом, коли мене та інших людей пересадили на катери прикордонників, допомагав піднімати з води постраждалих. Трупи також витягували з води. Знаєте, коли діставали тіла загиблих, у них були страшні вирази обличчя, сповнені жаху та відчаю. Багато батьків взяли з собою у те плавання дітей. Коли відбулося зіткнення малі вже спали.
Чоловік зазначає, що, не зважаючи на втому, у готелі ніхто з врятованих не міг заснути. Від пережитого жаху тремтіли руки, боліло тіло. Вдень людей зібрали в актовій залі на зустріч із одним з лідерів Радянського Союзу Гейдаром Алієвим. Він пообіцяв оперативно доставити всіх врятованих до їхніх домівок, а у вечірніх випусках новин повідомити перші результати розслідування.
Для пасажирів затонулого лайнера виділили окремого потяга. До Києва врятованих супроводжували «люди в штатському», разом із чоловіками вони виходили на перекури й слідкували, аби ті не спілкувалися із сторонніми та не промовили чого «зайвого». Усі поверталися пригніченими, згадували загиблих.
– Із тих 30 людей, що відправилися у круїз із Рівненщини, додому поверталися лише 11, – завершує чоловік.
Марія МАРТИНЮК
