Райські краєвиди, тунелі з гілля дерев над рікою, розкішні квіти, яскраві метелики з блакитними крилами, прісноводні дельфіни, піраньї, скати, електричні вугрі. А ще будинки без стін та племена індіанців, які є голими-босими, але щасливими. Рівненський мандрівник-дослідник Ростислав Шикула, який об’їздив півсвіту, завершив роботу над документальним фільмом про свою подорож рікою Оріноко. Це український аналог проекту «ВВС. Жива природа» та «Animal planet». Тепер його можуть побачити студенти МЕГУ, де викладає Ростислав Шикула (він є доцентом кафедри біології).
Тим часом, аби зняти цей фільм, він пробрався у самісінькі нетрі, жив у племенах індіанців. Аби вони дали дах над головою, мусив відпрацьовувати – ловити рибу, однак, якби залишився там, був би шаманом. Про свою мандрівку рікою Оріноко, а також про те, чому взявся знімати документальні фільми, Ростислав Шикула розповів у розмові.
– Яким було перше враження цієї мандрівки?
– Це був жах. Я приїхав у місто Пуерто-Ордас , що на сході Венесуели. Початок дельти Оріноко дуже забруднений. Індіанці, яких зараз намагаються урбанізувати, зливають у річку бензин, воду з порошком із пральних машин, а ще там дуже багато пластику. Усе це я принципово не знімав, тому таких пейзажів у фільмі нема. Зате я дістався до диких місцин, куди не добралася цивілізація Ось там краєвиди справді райські. Взагалі Венесуелу недаремно так назвали. Адже саме слово перекладається як міні-Венеція.
Усе через водні простори. Якщо плисти углиб дельти Оріноко, куди тікають деякі племена індіанців, то відкриваються надзвичайно гарні пейзажі. Ти пливеш наче по каналу, але навколо не будинки, а пальми з плодами моріче, раз у раз потрапляєш у тунель із кущів манго, по яких лазять тропічні птахи гоацини. Вони мають дуже специфічні лапи. Цей вид, до речі є перехідним між рептиліями і птахами.
Навколо дуже гарні пахощі від квітів та плодів. На деревах – мавпи та папуги. А перед човном час від часу пропливають дельфіни, видихаючи повітря, наче кити. Зняти їх непросто. Але згодом я знайшов місце, де дельфіни плавають із дитинчатами. До речі, для місцевих племен це священні тварини.
– У Вас був провідник нетрями Оріноко? Як Вас зустріли племена місцевих жителів?
– Я летів літаком, їхав автобусом, машиною, плив човном. На початку подорожі «телефонним» провідником був товариш родом із Івано-Франківська, який зараз живе на Карибських островах. Їх частина належить Венесуелі. Товариш «вів» мене по-телефону. Усе розповідав, консультував, за потреби я віддавав слухавку співрозмовнику, а пояснював усе мій провідник. Він допомагав мені, наскільки вистачило батареї мого телефону. Насправді подорожувати Венесуелою не так просто. Треба добре знати особливості місцевого життя. Так, до обіду на вокзалі ти квитка не купиш, бо все зачинене, сієста. Та й із назвами населених пунктів непросто. Приїжджаючи в будь-яку країну, я завжди купую карту тією мовою, якою розмовляють місцеві мешканці. А у Венесуелі назви, вказані на карті, відрізняються від тих, які використовують індіанці.
Коли я подорожував дикими місцинами, то брав провідника. Зупинявся у місцевих племен. До речі, для того, щоб жити із ними, я мусив працювати – ловити рибу. Вождь дав мені хижу та 14-річну господарку. Будиночки там без стін. Хатинка – на палях, зверху дах із пальмового гілля, пласка підлога і гамак. Я використовував москітну сітку, але місцевим мешканцям це не потрібно.
Вони мають обмежене спілкування, всюди пересуваються на човнах. По-іншому там не можливо. Бо по острову можна пройти метрів 100. А далі знову вода по коліна, по пояс, а потім і глибше. Вони ходять голі-босі, але щасливі, бо не обмежені догмами цивілізації. Племена харчуються рибою, їдять навіть папуг і мавп (до речі, знищуючи рідкісні види), черепах, а ще полюють на ламантинів. Це такі собі бегемоти з риб’ячим хвостом. Індіанці готують м’ясо без солі (її там у принципі нема). Смажать його на вогнищі або варять. Господарства не ведуть, бо місцевість не та, але курей тримають. А ще там багато фруктів. Я скуштував 20 видів.
А ще я змушений був випити їхній слабоалкогольний напій. Його готують із соку одного плодів і… слини, щоб рідина забродила. Насправді все не так страшно, як може видатися на перший погляд. За певний час від слини не лишається нічого, бо відбувається ферментація.
Але якби я не прийняв такого пригощання і не спробував напій, довелося б ночувати за межами поселення. Індіанці образилися б і до себе не пустили б. Взагалі вони дуже люблять подарунки. Знаючи це, я привіз із собою хустки, а ще помаду. Жінка, якій її подарував, пояснила, що нею користуватиметься вона, її сестра, сестра сестри. Тобто декілька жінок. І їм не треба буде видобувати червону фарбу.
Також я намагався розмовляти мовою племені. Це завжди сприймається дуже добре.
Коли я збирався повертатися назад, вони засмажили курей, налили у флягу слабоалкогольного напою, зібралися у вузькому колі і намагалися співати пісень. А я пригостив індіанців шоколадом. Бо в них із солодкого лише мед.
– Чи згодилися у мандрівці знання біолога?
– Якби залишився жити у племені індіанців, то був би шаманом. І саме завдяки знанням біології. Так, я почав розповідати їм про серце, яке воно в риб, тварин, людини. Їм про це відомо. Але вони зрозуміли, що і я про це знаю. Індіанці побачили, що я вмію лікувати рани, знаю що вугрі б’ють током. Вони це явище розуміють містично. Натомість я розповів, про кісточки пластини, завдяки яким виникає розряд. Через ці знанням до мене була величезна повага.
– Чому для мандрівки Ви обрали саме Оріноко?
– Це була частина плану переміщення по Південній Америці. Свій фільм я назвав «Оріноко – сестра Амазонки». Хотів порівняти ці дві ріки і тварин, птахів, крабів, які там мешкають. Насправді вони дуже схожі. Взагалі як науковець я займаюся тим, що порівнюю риси подібності тварин на різних континентах. Таким чином складається уявлення про світ до появи людини. З експедиції річкою Оріноко привіз ската, піранью, метеликів, жуків, термітів, пальмові горіхи, «ваблячих» річкових крабів, павуків-птахоїдів, коників-стрибунців завдовжки до 10 сантиметрів.
– Як виникла ідея створювати документальні фільми?
– Взагалі фільм про Оріноко – це вже десята робота. Я навчаю студентів. На лекціях дуже ефективно використовувати відео. Окрім того, в зоологічному музеї, що діє при Міжнародному економіко-гуманітарному університеті ім. С. Дем’янчука, представлена колекція «Кунсткамера природи», яку я збираю майже 35 років. Відвідувачі запитують про експонати: звідки вони, як сюди потрапили. Щоб не лише розповісти про це, а й показати, я й вирішив знімати фільми. Тим більше, що українських документальних стрічок про природу, які були б аналогами проектів «ВВС. Жива природа» та «Animal planet», немає.
Сьогодні ці фільми можна знайти в університетській бібліотеці. Також планую їх передати в обласну книгозбірню.
А на черзі – фільм про найбільший у світі водоспад Анхель.
– Ви багато мандрували, чи не траплялося таке місце, де хотілося б залишитися жити?
– Був один із Індонезійських островів, де виникали такі думки. Райськими виявилися і Карибські острови. Але я не маю права насолоджуватися цієї красою сам.
Тетяна КУШНІРУК
