Степан Бакунець із села Кураш Дубровицького року на Рівненщині вже більше півстоліття живе під чужим ім’ям. Він бачив, як створювалася УПА та втік від примусового вивезення у Німеччину. А кілька років тому чоловіка викликали на допит до Дубровицької районної прокуратури у кримінальній справі, відкритій за фактом злочинів проти польського народу. Степан Бакунець у ній проходив як свідок.
Олександр Шмалюк (справжнє ім’я Степана Бакунця – авт.) народився у селі Тинне Сарненського району. Родина жила не заможно, виховувалося п’ятеро дітей. Щойно батьки звели нову хату, грянула Друга світова війна – поляки палили все довкола. Разом із клунями та хлівами селян, згорів і будинок Шмалюків. Тоді батько підшукав за річкою закинутий маєток, туди й переїхала сім’я. Коли у 1942 році стали збирати людей на вивіз до Німеччини, серед майбутніх остарбайтерів опинився і Олександр.
– Пам’ятаю, привезли нас у табір до Рівного, мені було вісімнадцять років, – розповідає про події тих часів чоловік. – Я підслухав, що цигани, яких мали вислати з нами, готуються втікати. Досі не розумію, чому вони говорили по нашому. Вночі роми переламали дроти огорожі й ми, чотири хлопці та дівчина, пішли за ними. За ніч пішки пройшов майже 90 кілометрів із Рівного до Тинного. Дякувати Богу, не було погоні.
Згодом до будинку Шмалюків стали приїздити «гості», то був вишкіл майбутньої УПА. За тиждень у помешканні селян оселилися до сорока людей, тут вони тренувалися володіти зброєю. Коли ж прийдешні вирушали в дорогу, Олександр вирішив піти з ними, хоч батько і був проти. Роки, проведені в повстанцях, чоловік згадує до найменших деталей. Яскраво розповідає про День злуки та про те, як створювалася Українська повстанська армія.
Хлопець потрапив у сотню командира Коробки – Григорія Перегіняка. Разом із військом патрулював північні райони. Якось після боїв, коли табір зупинився неподалік рідного села, хлопець вирішив навідатися до батьків. Тільки-но зайшов у двір, його схопили бійці НКВС і стали допитувати : «Хто і що тут шукає?».
– Щойно мене завели в хату, а рідні аж поблідли, – пригадує Бакунець. – Я ж, усвідомлюючи яка доля може чекати мою родину, зробив вигляд, що не знаю цих людей і назвався Степаном Бакунцем. Ім’я Степан взяв від Бандери, а Бакунець – поширене прізвище у Тинному.
Того ж вечора енкавеесівці заарештували Степана, повезли на допит. Хлопець вперто повторював, що не знає тієї сім’ї, та в’язниці не уникнув – «здав» колишній однополчанин на прізвисько Куля.
Доводилося сидіти у тюрмах Рівного, Києва, Казахстану. У 1948 році колишнього повстанця заслали на Калиму.
– Саме там я й зустрів свою дружину Ганну, вона також відбувала покарання, – посміхається колишній вояк УПА. – Я вже тоді звільнився і працював на бульдозері.
Зустрілися ми у одного товариша. Вона мені настільки сподобалася, що одразу у вечір знайомства запропонував одружитися. Побралися через місяць. Аби вижити, мили золото й здавали його в КДБ. Згодом повернулися до України.
На батьківщині оселилися у рідному селі дружини Кураші. Кожного місяця ходили відмічатися у КДБ. На обійсті тещі звели дерев’яний будинок, виховували трьох дітей: доньок Надію і Галину та сина Миколу. На жаль, хлопець помер у 33-річному віці. Дівчата повиходили заміж і роз’їхалися.
Із настанням мирних часів Степан Сидорович хотів повернути собі справжнє ім’я, проте залишив цю ідею. Всі односельці, каже, знають його як Бакунця, та й діти по батькові Степанівні. До того, Сашко Шмалюк по всіх документах проходить як мертвий.
У 1993 році не стало дружина пана Степана Ганна. Ховали жінку під синьо-жовтим українським прапором, якого подружжя пошило ще в 1976 році та довгі роки ховали у шафі. Дістати національний символ зі схованки наважилися лише тоді, коли Україна здобула незалежність.
А кілька років тому влітку до сивочолого дідуся навідалися слідчі Дубровицької районної прокуратури, стали питати, чи УПА поляків вбивала. Як з’ясувалося, генеральна прокуратура Польщі відкрила кримінальну справу за фактами злочинів проти польського народу. Про Степана Бакунця вони дізналися з Інтернету, де чоловік розказував журналістам про своє минуле.
– На допиті розповів усе як було. Мені нема чого соромитися, мирного населення я не чіпав, – завершує свою розповідь чоловік.
Марія МАРТИНЮК
