Виставку про вулицю, де з ХІХ століття знаходилася в’язниця, вперше презентували в Рівному. За різної влади це було страшне місце. Тут катували українських патріотів фашисти та НКВСівці. Старожили, чиї сім’ї мешкали на цій вулиці, досі згадують про ті часи зі сльозами на очах. Адже за моторошними мурами катівні були і їх рідні.
Дізнатися про історію вулиці та її мешканців відтепер можна на виставці «Рівне. Стара В’язнична». Серед експонатів – світлини з сімейних архівів, документи, а також особисті речі людей, які там жили. Більшість із цих раритетів у музеї представлені вперше. Експозиція стала продовженням проекту «Виставка однієї вулиці».
Нині її знають, як вулицю Пушкіна. А в ХІХ столітті вона була відома, як В’язнична. Адже саме тоді на східній околиці Рівного побудували одну з найвищих споруд міста – в’язницю. І свого призначення вона не змінювала до середини ХХ століття.
Як розповідає завідуюча відділу виставок Рівненського обласного краєзнавчого музею Галина Данильчук, у кінці ХІХ століття поруч із в’язницею почали з’являтись житлові будинки.
– Одна з перших новобудов належала родині Подобедів. Цей двоповерховий будинок у зміненому вигляді зберігся до сьогодні. Найбільш відомий нащадок родини – Борис Квашенко був знаним у Рівному лікарем. На виставці експонується великий документальний архів і особисті речі Подобедів-Квашенків, – розповідає Галина Данильчук.
А ще на вулиці В’язничній мешкала велика родина Дзіваків. Землю для них тут виділив князь Любомирський взамін на їх наділи в парку. Брати Дзіваки побудували декілька будинків. Це була патріотична родина. Одна з її представниць, випускниця Рівненської української гімназії Галя Дзівак загинула у лавах УПА. Родина ж зазнала жорстоких репресій від радянської влади у післявоєнні роки.
– На цій вулиці мешкали прекрасні люди, порядні і чесні. Тут були і єврейські родини, і росіяни, і поляки. І всі жили дружно. Ми поважали їх, вони нас. Тут була цивілізація. А потім настали страшні часи… – пригадує 80-річна Лариса Дзівак. – У Сибір вивезли всю нашу родину. Забрали і вже літню бабцю, і мене (я була ще дитиною). Нас везли у телячих вагонах. Дітей, які помирали в тій страшній дорозі, викидали на станціях. Так само чинили і з літніми людьми. Ми приїхали в Томськ, і це ще пощастило, бо могло бути й гірше. Взагалі в тому краю все побудовано на кістках… Там були не лише українці, а й азербайджанці, і німці, і поляки, і росіяни, і татари… Але то була молодість. Ми якось обжилися. До кінця 53 року щомісяця мали відмічатися в комендатурі. Пригадую, як батьки мені наказували: «Мовчи, дитино», бо невідомо, куди нас могли вивезти далі… А вже після 53 року настала нова ера… Все-таки зараз, попри все, є багато позитиву. Бо ми йдемо назад, до себе.
Тим часом сьогодні у Рівному на місці колишньої катівні розмістили… торгово-розважальний центр.
– До негативних моментів якраз і можу віднести те, як ми поставилися до пам’яті людей, які згинули в рівненській в’язниці, – вважає Галина Данильчук. – Це жертви фашистів і сталінського режиму. Мова йде про тисячі людей, які мучились за ґратами, проливали сльози, покидали сім’ї. І їх кістки, очевидно, і досі в тій землі. Те, що сьогодні на тому місці магазини і розважальні заклади – неподобство.
