Він один із тих, хто визволяв Україну від фашистського загарбника в далеких сорокових роках. Нині ж він зі сльозами на очах каже, ну нащо ж та війна, для чого знову чути свист куль, які забирають молоді життя. А також мріє про справжню перемогу для України та закінчення АТО. Рівнянин, який пройшов дві війни, не зі слів знає, що таке голод і важка праця, цьогоріч відсвяткував 100-річний ювілей.
Івану Іщенку було лише 19 років, коли в 1940-му його призвали на фронт. У складі 109 окремого розвідувального батальйону 86 механізованої дивізії хлопця направили на Фінський фронт.
– Я дуже добре пам’ятаю період Радянсько-фінської війни: ворожі гармати пробивали броню наших танків, снайпери стріляли на ураження, вночі диверсанти вирізували солдатів. Іноді танкісти сім разів на день виходили в атаку, – пригадує чоловік. – Втрати радянських військ були величезними. При взятті острова Койвісто, що у Фінській затоці з 16-тисячної дивізії в живих залишилося менше тисячі бійців. Бувало, що з понад сотні танків після вражаючого вогню артилерії противника залишалися цілими всього кілька машин. У бій ходили навіть у сорокаградусні морози.
Одного разу екіпаж танку в Чепуренка, Іщенка та Дмитрієва потрапив під фінську атаку. На розбитому шляху техніка забуксувала. Вороги оточили машину, кричали, аби вояки здавалися у полон. За наказом Чепуренка, який одночасно виконував обов’язки командира танку, всі приготували пістолети, аби в критичний момент відстрілюватися та не здатися живими. На щастя, за кілька годин мороз посилився, танк виїхав і вирвався із пастки.
Будучи свідком величезних людських втрат, Іван Іщенко зважився відправити листа Йосипу Сталіну. У ньому фронтовик написав, якщо війна продовжуватиметься таким чином, живим не залишиться жоден солдат.
– Тоді за таку писанину я міг добряче отримати, проте вирішив висловити свою думку, – розповідає пенсіонер. – Щоправда, відповіді на нього так і не отримав. Мабуть, хтось із відповідних органів перехопив конверта.
Після закінчення Радянсько-фінської війни Іван Ілліч вступив до військової академії. Згодом у складі 1010 артилерійського полку 241 стрілецької дивізії знову потрапив на війну. Брав участь у битві на Курській дузі. Звільняв міста Київ, Житомир, Станіслав, Вінницю… Перемогу далекого 1945 року, розповідає, зустрів аж під Прагою.
– День, коли оголосили перемир’я, й досі не можу згадувати спокійно, – продовжує фронтовик. – Скільки тоді пролунало салютів, яке піднесення охопило вояків… Після Перемоги оселився у місті Славута Хмельницької області, згодом переїхав у Шепетівку. Там зустрів свою дружину Надію. У 1946-му ми побралися. Через два роки переїхали на Рівненщину, куди мене направили ветлікарем. Згодом ктривалий час працював ще у тодішній міліції. Після цього викладав у одному з рівненських технікумів. Колишні колеги й досі вітають із Днем Перемоги, запрошують на різні заходи, приурочені цій даті. Раніше завжди ходив, а тепер сили не ті. Проте музичну виставу «Священна переможна весна 1945 року», яку показували років десять тому, й досі згадую зі сльозами на очах.
Два роки тому вже сивочолий Іван Іщенко переїхав із Рівного до сина в Чернігів. Проте не втрачає надії, що доживе до тієї дати, коли в Україні закінчиться війна.
– Сьогодні гірко спостерігати за тим, як в містах, які колись визволяв, знову звучать постріли і вибухи, знову гинуть люди. Але мрію почути святковий залп на честь закінчення антитерористичної операції, – додає чоловік.
Він пам’ятає, як це було в далеких сорокових, і розуміє, якою ціною Україна здобуває сучасну перемогу. Адже нині свої життя за Україну віддають кращі її сини, а матері й дружини знову моляться, аби їх чоловіки повернулися живими…
