Він – заслужений майстер спорту України зі спортивних танців на візках серед спортсменів із ураженням опорно-рухового апарату, призер чемпіонатів Європи та світу, а також визнаний спортсменом місяця минулоріч у листопаді за версією Міжнародного паралімпійського комітету. Майже 10 років свого життя він танцював у парі зі своєю дружиною – Надією. Також разом вони виховували донечку Даринку. Та у 2016 році життя Надії обірвалося… Нині паралімпійський спортсмен із Рівного Іван Сівак продовжує танцювати та здобуває нові перемоги. Про те, як танець об’єднав два серця, як вдається виховувати доньку та що допомагає долати труднощі Іван Сівак розповів у нашому інтерв’ю.
Іван Сівак має значний чемпіонський досвід зі спортивних танців на візках. Раніше він виступав із дружиною Надією. Вони брали участь у найпрестижніших змаганнях і традиційно поверталися із медалями. За цією парою стежили, намагалися повторити і не могли перетанцювати. Разом вони були непереможні…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Рівне-2017: спортсмен року – Іван Сівак
– Ви 10 років танцювали разом із дружиною. А з чого все почалося? Як познайомилися з Надією?
– Ми з різних куточків України. Я в той час працював інструктором в «Групі активної реабілітації». У цій організації об’єднані люди-візочники і волонтери. В одному із таких таборів Надія була учасницею. І в нас був такий службовий роман. Я її навчав керувати візком, навчав, як пересідати, сідати у візочок, долати перешкоди. Так навчив, що вона приїхала до мене аж в Рівне… І знаєте, напевне, у кожного в житті з’являється така людина, коли можна штурмом гори брати. У мене був такий момент в житті, коли з’явилася Надія. Ми тоді лише розпочали займатися – наш перший виступ був у 2007 році. Так, буквально за півроку ми поставили програму з танці із якою поїхали на чемпіонат Європи. До речі, Надія взагалі до цього не займалися танцями, але вона змогла. З цього все почалося…
– Зараз у вас підростає донечка. А, яка була ваша реакція, коли дізналися, що чекаєте дитину?
– Це, звичайно, було очікувано, бо ми хотіли донечку. Були певні переживання, але сильного страху не було. До того ж, готувалися до цього. Як виявилося, виступаючи, на чемпіонаті світу у 2008 році, Надія вже чекала на дитину. Щоправда, дізналися про це вже, повернувшись додому.
– А що ви відчуваєте, коли збираєте доньку до школи?
– Напевне, я зараз навчаюся разом із дочкою. Вона навчається в школі, я навчаюся як ці всі процеси контролювати і коригувати. Намагаємося, звичайно, зробити так, щоб вона отримувала від цього всього задоволення, щоб їй було цікаво йти в школу. Та не завжди так виходить. До речі, в мене не тільки донька, є і син старший.
– У вас завжди з Надією були на фото усмішки. Що вам це давало?
– Це нам багато хто казав – судді, тренери з інших країн. Це те, що робить танець живим і справжнім. У нас могли бути якісь помилки. Ми навіть могли станцювати зовсім не те, що ми тренували місяцями на зборах. Головне – це стосунки між людьми, бо танець – це характер. Тому ми завжди такі емоційні на фото.
– Минулоріч у листопаді вас визнали спортсменом місяця. Які емоції відчували в той момент? Для вас це було очікувано?
– Скажу відверто: не очікував від рівнян такого ажіотажу в соцмережах, адже підтримували і друзі, і знайомі, і навіть однокласники доньки та їх батьки. У результаті набрав більше 52 відсотків голосів, випередивши суперників із Монголії майже на 10 відсотків.
– А що б ви порадите нашим читачам, аби не упускати руки у складних життєвих ситуаціях?
– Насправді, я не знаю як це – не опускати руки. Для мене рецепт – це шукати позитив, шукати себе. І коли поруч з тобою є така маленька бубочка (авт.-дочка), яка посміхнеться, і вже проходить якийсь негативний момент…Перефразую фразу тренера, вона мені одного разу сказала: “Ванічка, запам’ятай: ніколи в житті не буває непотрібних речей чи людей. Усі, хто трапляється у твоєму житті – це для чогось. І з часом ти обов’язково зрозумієш, чому ця людина з’явилася у твоєму житті…” Тому попри все варто йти до своєї мрії, мети та розуміти для чого ти це робиш. Тоді все обов’язково вдасться і знайдеться вихід із будь-якої ситуації, адже життя – це рух, а як ним рухатися обираємо ми самі.
Вікторія РИЧКО
