Біль Афганістану ще й досі живе у серцях тих, хто пройшов через його горнило. У тій війні загинули десятки тисяч воїнів, тисячі отримали поранення, сотні померли від ран… Не повернувся додому з Афгану й син Катерини Панасівни Климак із села Українки Острозького району Рівенщини. На честь загиблого Віктора у рідному селі назвали вулицю, де ще й досі живе його мама.
– У листопаді 1979 року Віктора забрали до армії, служити відправили у Білорусь, – пригадує Катерина Климак. – Він часто писав додому листи, майже щодня отримували вісточку. Перед Різдвом кореспонденція різко припинилася. Я ж не знаходила собі місця, переживала. Після двох тижні мовчання прийшло одразу три листи зі Білорусі. Вітя писав, що в військовій частині зростає напруга, їх кудись готують, проте ніхто не знає куди: в Іран, Афганістан чи ще кудись. Написав, що танки та іншу техніку вже повезли поїздами, а незабаром мають відлітати й солдати. Просив не писати йому більше, прощався зі всіма. «Не знаю, чи зустрінемося колись», – такими словами закінчувався його лист. У день, коли прийшло повідомлення про загибель сина, на душі було надто тривожно. Я працювала завідувачкою дитячого садочка й поїхала до Рівного на семінар. На заняттях хтось сказав, що ніякої війни в Афганістані немає, що ті всі балачки – безпідставні чутки. Ті слова настільки боляче «вкололи» в серце, що здавалося, ніби от-от втрачу свідомість. Дорогою додому зустріла працівницю сільради, і вона сказала, що мого чоловіка викликали до військкомату. Я одразу здогадалася чого – залилася сльозами. Вона ж стала мене заспокоювати, сварила, що влаштувала паніку, нічого не знаючи…Глибоко в душі хотілося вірити, що вона має рацію і Вітя живий. Коли ж побачила у нашому дворі людей, мені стало погано. Що було далі – не пам’ятаю. Похорон пережила, як у тумані.
Коли рідні робили сороковини по загибелі Віктора Климака, на його могилі зачитали вірш про події в Афганістані, який батькам прислав хтось із армійських друзів сина. Невідомо звідки, про це дізналися в КДБ. Стали приїздити до Катерини Панасівни, просили показати того листа, назвати автора. Жінка наполягала, що нічого, окрім похоронки на сина нічого не отримувала, зрештою кадебісти залишили її у спокої.
Віктор Климак був одних із перших мешканців Острозького району, які загинули в Афганістані. Незадовго після похорону з району прийшло розпорядження назвати вулицю, де живуть батьки, на його честь.
– Вулиця, де ми живемо, до цього не називалася ніяк, – розповідає згорьована мати. – Проти пропозицію назвати її в честь Віктора односельці не заперечували, поставилися до цього позитивно. Люди пам’ятали його добрим та світлим хлопцем.
Марія МАРТИНЮК
